Contribution to International Economy

Фашистська диктатура в Німеччині

Вступ
Економічна криза, що наступила після першої світової війни, зубожіння основної маси населення стали тим середовищем, в якому почала розповсюджуватися ідеологія фашизму, що сприймалася як порятунки від всіх бід.

Фашизм як політична течія виник і розвивався в період загального кризису капіталізму, початок якому поклала перша світова війна та Велика Жовтнева соціалістична революція, в стані різкого загострення класових протиріч та похитнувшихся буржуазних режимів.

На політичному горизонті Німеччини фашизм з’явився відразу після закінчення першої світової війни в якості одного з багатьох різновидів реакційних націоналістичних рухів, коли антиліберальні, антидемократичні рухи здобули загальноєвропейський характер.

Під кінець 20-х років фашизм в Німеччині мав вже значні потенціальні можливості. Гітлерівська партія – НСДАП що підтримувалась розгалуженою системою „дочірніх” союзів та організацій, мала різні засоби агітації та пропаганди, а також озброєні банди, створені для терору. Сильна фінансова підтримка, яку надавали фашистам часина юнкерства та військових, дозволяла гітлерівцям не обмежувати себе в засобах, необхідних для утримання апарату партії, розширення пропаганди і оснащення терористичних бойових формувань.

Світова економічна криза, яка почалась у 1929 році, здобула особливу гостроту у Німеччині. Криза вразила всі сфери економічного життя країни. Промислове виробництво скоротилось майже у двічі. Кількість безробітних сягнула 7,5 млн. чоловік. Різко погіршився стан не тільки робітничого класу, але і середніх міських прошарків. Криза промисловості перепліталась з кризою аграрною. Криза загострила класову боротьбу в країні. У січні 1931 року відбувся страйк гірняків Рура, в якому приймали участь майже 350 тис. робітників. У авангарді робітників йшла Комуністична партія Німеччини (КПН). У 1930 році вона опублікувала "Програму національного та соціального визволення німецького народу". Хоча більша частина ще йшла за соціал-демократами, авторитет КПН зростав. В умовах економічної кризи і зростаючої класової боротьби пануючі класи Німеччини схилялись до думки, що буржуазно-демократичні методи керування країною стають неможливими. Ставка була зроблена на гітлерівську партію – НСДАП. Захвативши в 1933 р. владу, гітлерівці за короткий час знищили всі демократичні інститути, які існували в державі, і розвернули терор проти революційного робочого руху, перед усім проти комуністів.

В роки свої диктатури німецький фашизм підняв методи які застосовував в період боротьби за владу ( бандитизм, тероризм, провокації, примус, шантаж ) на рівень державної політики.

Метою даної курсової роботи є аналіз політичної ідеології фашизму, розглянути і зрозуміти особливості політичної доктрини фашизму в Німеччині..

Виходячи із заданої мети, поставлені наступні завдання:

Дослідити причини та особливості приходу фашистів до влади в Німеччині

Розглянути механізм фашистської диктатури, державний устрій та політичний режим

розглянути апарат фашистської диктатури

Виявити роль каральних органів фашистської диктатури

Предмет дослідження - праці учених - правознавців, що займаються дослідженнями політичної ідеології фашизму.

Об'єктом дослідження даної роботи є фашистська диктатура в Німеччині.

Питанням досліджуваної теми присвячені роботи наступних учених: Бенетон Ф., Бессонов Б.Н., Воробйов К.А., Гаджієв К.С., Галкин А., Жельов, Ірхин Ю.В., Кравченко А.І., Крівогуз І.М., Лопухов Б.Р., Мазуров І., Мартишина О.В., Панарін А.І. та ін.

 

Розділ 1. Причини та особливості приходу фашистів до влади в Німеччині
1.1. Передумови виникнення фашизму в Німеччині

Економічна криза, що наступила після першої світової війни, зубожіння основної маси населення стали тим середовищем, в якому почала розповсюджуватися ідеологія фашизму, що сприймалася як порятунки від всіх бід. У таборі крупної буржуазії, що побоювався зростання антикапіталістичного руху і посилення впливу комуністичної партії, росла тривога. Падав авторитет старих буржуазних партій – Німецькою народною, Німецькою демократичною, Баварською народною і інших, зменшувалося і впливи Соціал-демократичної партії на робочі маси, що проявляли всю зростаючу незадоволеність тим, що її праві лідери підтримували надзвичайні декрети і реакційні заходи уряду, відмовлялися від єдності дій пролетаріату. Монополісти і юнкери почали активніше підтримувати фашистів. Розділ тресту «Ферайнігте Штальверке». Фріц Тіссен, ще в 1929 р. організував в Дюсельдорфі зустріч Гітлера з промисловцями Гура, щедро фінансував виборчі компанії фашисткою партії. Вона отримала великі грошові кошти також від правління Гурського кримінального синдикату, від «І.Г. Фарбеніндустрії» і інших монополій.[10]

Фашистська партія Гітлера, що іменувала себе Нацистською, – Націонал-соціалістська робітнича партія, розвернула широку безсоромну демагогію. Заявила, що всі лиха трудящих мас Німеччини викликані Версальською системою, фашисти обіцяли негайно по приходу до влади знищити версальський договір, ліквідовувати обмеження, що стосуються озброєнь, повернути Німеччині території, втрачені в результаті світової війни 1914 – 1918р.р., і оволодіти іншими територіями, які необхідні «німецькій расі» як «життєвий простір». Вони викладали «теорію» расової переваги німців, показували, що Німеччина покликана панувати над іншими народами, посилено розпалювали шовінізм, антисемітизм. Безробітним вони обіцяли роботу і збільшення допомоги; робочим - вищу заробітну плату і поліпшення умов праці; дрібному селянству – скасування орендної плати, ліквідацію боргів і представлення субсидій; дрібним торговцям і ремісникам – зниження податків, введення дешевого кредиту; пострадавшим від інфляції – фінансове відшкодування; колишнім офіцерам – створення нової армії і здійснення ідей реваншу. Мільйони торговців, ремісників, селян, службовців, чиновників, офіцерів і відсталих робочих піддалися соціальній і національній демагогії фашистів, пішли за їх гаслами. В той же час фашисти залякували буржуазію примарою «більшовицької революції», виражаючи готовність задушити робочий рух і спрямувати впливи в масах під прапором боротьби за національну німецьку культуру, вони прагнули привернути на свою сторону так само німецьку інтелігенцію.[7]

На виборах в рейхстаг у вересні 1910 року гітлерівська партія добилася серйозного успіху, отримавши 6.4 млн. голосів. 107 фашистів на чолі з Герінгом стали депутатами рейхстагу. Старі буржуазні партії і соціал-демократична партія втратили багато голосів. Комуністична партія виграла 1.4 млн. голосів, що свідчило про об'єднання прогресивних сил навколо комуністичної і фашистської партії.

Обстановка в країні все більш розжарювалася. 11 жовтня 1931 р. У місті Гарцбурге зібралися представники раціональних партій і організацій. Серед них був Гітлер. Їх об'єднувало прагнення що найшвидше знищити диктатуру найбільш агресивних кругів шовіністів монополістичного капіталу. Конференція утворила так званий фронт Гарцбурський, від імені якого Гітлер Гугенберг зажадали відставки уряду Брюнінга, а так само прусського уряду, очолюваного соціал-демократом Браунам. У середині цього «фронту» продовжувалася боротьба партій і груп, проте вплив фашистів, що зуміли на відміну від своїх партнерів створити для себе, масову боротьбу, зростала. 27 січня 1932 р. на секретних зборах в Дюсельдорфі за участю 300 представників великого фінансово – промислового капіталу, Гітлер виклав програму фашистської партії і обіцяв монополістам «викоренити марксизм в Германії». Монополістичні круги підсилили підтримку і фінансування гітлерівців. Дорогу фашизму складно було перегородити тільки об'єднаними діями всіх прогресивних і миролюбних сил країни. Комуністична партія енергійна і послідовна, вела боротьбу проти фашизму, за утворення єдиного робочого фронту. Вона указувала, що фашизм принесе народу величезні лиха, приведе до війни і національної катастрофи. Комуністична партія неодноразово зверталася до соціал-демократів з пропозицією об'єднатися проти фашизму, але соціал-демократи відкидали ідею єдності. Комуністична партія «недооцінювала рухи Гітлера, пологала, що в такій країні, як Німеччина, з таким організованим робочим класом гітлерівці не зможуть узяти владу.[6]

 

1.2. Прихід до влади А. Гітлера
Весною 1932 р. відбувалися президентські вибори. Знов була висунута кандидатура Гинденбурга. Соціал-демократи підтримували її, заявивши, що обрання Гинденбурга нібито врятує Німеччину від фашизму. Фашисти висунули кандидатуру Гітлера. Німецька народна національна партія – Дюстерберга. Кандидатам комуністичної партії був Ернст Тельман. Комуністи виступали під гаслам: «Хто обирає Гинденбурга – обирає Гітлера, хто обирає Гітлера – той обирає війну!». У першому турі Тельман отримав близько 5 млн. голосів, Гинденбург – 18.6 млн., Гітлер – 11.3 млн., Дюстерберг 2.5млн. Оскільки не один кандидат не зібрав абсолютної більшості, 10 квітня відбувся другий тур. Був вибраний Гинденбург.[3]

За пропозицією Гинденбурга уряд Брюнінга 30 травня пішов у відставку. Новий кабінет очолив Франц фон Папен, відомий своєю реакційністю і тісними зв'язками з рейхсвером і фашистськими організаціями. Утворивши «кабінет графів і баронів», перш за все, збільшив податкове обкладення і урізав соціальне страхування. Одночасно магнатам промисловості і крупним аграріям були представлені мільйонні субсидії. [5]

У липні 1932 р. Уряд Папена розпустив рейхстаг і розігнав соціал-демократичний уряд Пруссії. Враховуючи положення, що створилося, комуністична партія звернулася до керівництва соціал-демократичної партії з метою провести загальний страйк протесту. Але праві лідери соціал-демократів і цього разу відхилили пропозицію комуністів, звинувативши їх навіть в провокації і заявивши, що діятимуть «легально». Вони всіма засобами зривали будь-який прояв революційної ініціативи мас.

На тих, що відбулися 31 липня виборах в новий рейхстаг фашистська партія отримала 13.7 млн. голосів і провела 230 депутатів. Більшість старих буржуазних партій розгубили своїх прихильників. Комуністична партія, не дивлячись на терор, зібрала 5.3 млн. голосів і отримала 88 мандатів, соціал-демократична близько 8 млн. голосів і 133 мандата.

Гітлерівці відкрито вимагали передачі ним власті. У цієї обстановки необхідні були найрішучіші заходи прихильників демократії. 30 серпня на першому засіданні нового рейхстагу сімдесятирічна Клара Цеткин виголосила полум'яну промову, в якій попередила німецький народ про небезпеку настання фашизму. «Вимогою часу, - говорила вона, - є єдиний фронт всіх трудящих, щоб відкинути фашизм і тим самим зберегти силу і потужність своїх організацій і дати своє власне життя. Перед цією настійною історичною необхідністю повинні відступити роз’єднуючи нас політичні, профспілкові і релігійні збори». [8]

Осінню 1932 р. Комуністичній партії вдалося організувати широкий рух пролетаріату проти фашизму і проти надзвичайних законів Папена. Бандитським нападом фашистів комуністи протиставили організовану відсіч, в якій прийняли участі також багато соціал-демократів і безпартійні. Це масовий рух міг стати основою єдиного робочого фронту.

У останні три місяці 1932 р у країні була проведена близько тисячі страйків. Частина з них носила політичний характер.

У листопаді відбулися нові парламентські вибори. Вони показали подальше зростання Комуністичної партії: за неї голосувало близько 6 млн. виборців. Комуністи і соціал-демократи разом тепер мали в рейхстагу 221 місто, тоді як фашистська партія втратила 2 млн. голосів і кількість її мандатів впало з 230 до 196. Фашисти потерпіли поразку також на виборах в місцеві органи самоврядування. Все це викликало розгубленість серед фашистських керівників.

З огляду на те, що уряд Папена не справлявся з революційним рухом, багато монополістів і юнкери почали вимагати негайного встановлення фашистської диктатури. У листопаді група промисловців і банкірів направило президентові Гинденбургу петицію про призначення Гітлера на пост рейхсканцлера. Правлячі круги ще якийсь час маневрували, намагаючись вибратися без допомоги Гітлера з економічної і політичної кризи, в яку вони самі завели країну. 17 листопада Папен пішов у відставку і рейхсканцлером став генерал Шлейхер, про якого Е. Тельман сказав, що його уряд повинен виконати роль «уряду уявних соціальних маневрів і заспокоєння». Шлейхер дійсно відмінив декілька найбільш одіозних надзвичайних декретів Папена, але «заспокоєння» не добився. У перших числах січня 1933 р., у Кельне, в будинку банкіра Шредера, відбулася зустріч монополістів Феглера, Кирдорфа, Тіссена, Шредера з Папеном, Гугенбергом і Гітлером, на якій було остаточно вирішено питання про передачу влади до рук фашистів.[7]

22 січня гітлерівці при потуранні поліції організували провокаційну демонстрацію у центральних установах Комуністичної партії. У відповідь на це 150 тис. берлінських робочих на чолі з керівниками комуністичної партії Э. Тельманом, С. Ульбріхтом, І. Шером, Ф. Флоріном пройшли 25 січня по вулицях столиці, демонструючи свою готовність дати відсіч фашистам. Керівництво Комуністичної партії знов запропонувала лідерам соціал-демократам спільно виступити проти фашизму, але соціал-демократи, як і раніше, ухилялися від встановлення єдиного фронту.

30 січня 1933 року президент Гинденбург призначив Гітлера рейхсканцлером. Папен отримав пост віце-канцлера. Так в Германії встановилася відкрита терористична диктатура фашизму – найбільш реакційній політичній партії буржуазії.[12]

Прихід фашистів до влади не був неминучий. Фашистам вдалося добитися цього головним чином тому, що антифашистські сили були дезорганізовані, робочий клас розколений, значна його частина знаходилася під впливом правих лідерів соціал-демократії, які тривалий час отруювали робочих опортуністичними теоріями, ослабляли ідейну і організаційну потужність робочого класу, зривали всі спроби комуністів створити єдиний фронт боротьби проти реакції і тим самим розчищали дорогу фашизму.

Наступного дня після встановлення влади фашистів Центральний Комітет Комуністичної партії звернувся до лідерів Соціал-демократичної партії і профспілок із закликом негайно оголосити загальний страйк під гаслами: «На вулицю!, «Залишити підприємства.», «На атаку кривавих фашистських псів негайно відповісти страйком, масовим страйком, загальним страйком!». Але і ця пропозиція відповісти страйком, масовим страйком, загальним страйком було знехтувана правими лідерами соціал-демократії під приводом, що Гітлер прийшов до влади легально і що пролетаріат не повинен «передчасно розтратити порох загального страйку».

Захоплення влади гітлерівцями свідчило, проте, не про силу німецької буржуазії, а про її слабкість: вона вже не могла володарювати старими методами парламентаризму і буржуазної демократії і тому звернулася до методів відкритого терору.

Значну роль в приході Гітлера до влади зіграли реакційні круги Сполучених Штатів і Англії. Американські і англійські банки тресту вклали мільярди доларів у відновлення військово-промислового потенціалу Німеччини, маючи зважаючи на використовувати її в боротьбі проти Світського Союзу. Крупні американські монополісти, такі, як Морган, Дюпон, Рокфеллер та інші, в перебігу ряду років подавали підтримку гітлерівської партії.[11]

 

Розділ 2. Механізм фашистської диктатури, державний устрій та політичний режим

2.2 Механізм фашистської диктатури

З приходом до влади нацистська партія міняє тактику і претендує на роль партії Порядку і творця нового тисячолітнього рейху, третього по рахунку в історії.

Спочатку, коли відкритий опір фашизму не був остаточно пригнічений (ще в лютому 1933 р. в багатьох місцях Німеччини проходили антифашистські демонстрації), Гітлер удавався до «надзвичайних заходів». Перший репресивний декрет «про захист німецького народу», підписаний президентом Гинденбургом, був прийнятий на основі ст. 48 конституції Веймарськой і мотивувався захистом «суспільного спокою».[6]

Важливою стратегічною метою стало згортання парламентської демократії і цивільних свобод, розпуск основних партій і зрощення партапарату нацистів з державним апаратом. У провокаційних цілях 27 лютого 1933 р. нацистами було підпалено будівлю рейхстагу, в чому звинуватили комуністів. Услід за цим послідували дві нові надзвичайні ухвали, що відкрили шлях масовим репресіям: «проти зради німецькому народу і проти зрадницьких дій» (з покаранням смертю за «зраду німецькому народу» і каторжними роботами за «підступи ворогів народу») і «про захист народу і держави». Уряду надавалося право брати на себе повноваження будь-якої землі, видавати укази, пов'язані з порушенням таємниці листування, телефонних розмов, недоторканності власності, прав профспілок. Декрети сильно обмежили, фактично скасували цивільні свободи.

З перших днів приходу до влади Гітлер почав здійснювати свою програму, відповідно до якої Німеччина повинна була добитися нової величі. Її здійснення передбачалося провести в два етапи. На першому - ставилося завдання згуртувати німців в якусь «народну спільність», на другому - перетворити її на «спільність бойову».Для об'єднання німців в єдину спільність необхідно було очистити арійську расу від «чужої крові», подолати класові, конфесійні, ідеологічні суперечності, що досягалося шляхом усунення політичних партій, окрім НСРПГ, чужої ідеології, громадських організацій, окрім нацистських, вірних «фюрерові і рейху», а також шляхом «уніфікації державного апарату» і ін. Виконавши цю «внутрішню роботу», Німеччина, за планом Гітлера, могла приступити до роботи «зовнішнім», найважливішим завданням якої було завоювання життєвого простору, витіснення народів, що живуть там, головним чином народів Східної Європи, шляхом нещадної, кровопролитної війни. Вирішенням завдань першого етапу фашистська держава і НСРПГ займалися в основному до 1935 р. З того часу почалася тотальна підготовка до війни, а потім і сама війна.[11]

Зміна гітлерівських «етапів» знайшла безпосереднє віддзеркалення в законодавстві і змінах в механізмі фашистської диктатури. У березні 1933 р. уряд Німеччини відмовляється виконувати умови Версальського договору. Воно відновлює загальну військову повинність, доводить чисельність військ з 100 тисяч до мільйона, знов створює військовий флот і авіацію.

Наступною серією законів фактично фундирувалася однопартійна диктатура.

У липні 1933 р. був виданий декрет «Проти утворення нових партій», що привів до розпуску шести основних партій. У травні ліквідовуються незалежні профспілки, а їх місце займає Німецький трудовий фронт з додатковими поборами на користь партійної каси нацистів. Нове формулювання цілей і завдань профспілки включало завдання «виховання народу в німецькому духе». 1 грудня 1933 р. з'являється закон «О забезпеченні єдності партії і держави», в якій нацистська партія оголошена «носіем німецької державної думки, нерозривно пов'язаної з державою».[5]

Нацисти «уніфікували» не тільки партії, але і пресу. Органи друку, окрім нацистських, або ліквідовувалися, або включалися в систему фашистської пропаганди. Закон «Про захист уряду національного відродження від підступних посягань» встановив кримінальну відповідальність за «грубе спотворення дійсності» в думках. 24 березня 1933 р. під грубим натиском був прийнятий закон «Про ліквідацію тяжкого положення народу і держави», в якій передбачалося право уряду проводити закони без санкції парламенту, причому ці закони могли розходитися навіть з Конституцією. У засіданнях уряду Гітлер відмінив процедуру голосування по обговорюваних питаннях на користь свого одноосібного рішення. Формально закон був прийнятий як тимчасовий до 1 квітня 1937 р., фактично він став основним законом фашистської держави, що постійно діяв. Це був кінець республіки Веймарськой з її представницькими установами.

Одному з насущних завдань в справі зміцнення нового режиму стало очищення держапарату від ліберального чиновництва. У законі "Про відновлення професійного чиновництва" (7 квітня 1933 р.) містилася вимога звільнити всіх осіб, що прийнятих на службу після 9 листопада 1918 р. і не задовольняють необхідним законом умовам («арійське походження», «благонадійність» і ін.). Закон вимагав від чиновників згоди з політикою партії нацистів, вступи до її рядів. У «Основних положеннях німецького закону про чиновників» від 21 січня 1937 р. було записано, що «внутрішній зв'язок чиновника з партією» є передумовою для призначення на посаду, оскільки чиновник повинен бути «виконавцем волі партії».Так управлінська діяльність багатотисячної армії державних чиновників виявилася не просто централізованою, але такою, що сильно політизується і політично підконтрольною, оскільки всі найважливіші призначення чиновників здійснювалися самим фюрером і у будь-який час ті ж самі чиновники могли бути усунені від цих посад по політичних мотивах.

Декретами початку 1934 р. про перевлаштування імперії і про ліквідацію рейхсрата республіка з федеральної перетворюється на унітарну, з губернаторами (гаулейтерами), що призначаються з центру. Місцеві органи по всіх видах управлінської діяльності підлягали контролю центральної адміністрації.[4]

 

2.2 Державний устрій та політичний режим

Після смерті президента Гинденбурга 1 серпня 1934 р. по ухвалі уряду посада президента була скасована, а вся влада сконцентрована в руках Гітлера - «вождя» і довічного рейхсканцлера, якому було надано право не тільки призначати імперський уряд, всіх вищих посадових осіб імперії, але і свого наступника.[6]

Наступними напрямами перетворення влади і політики стали чищення держапарату від неугодних чиновників (євреїв, членів інших партій, республіканців) і зрощення парт апарату з держапаратом. У партії на початок 1933 р. були півтора мільйони членів партії і півмільйона партійні функціонери. Важливою ланкою механізму фашистської диктатури стали органи, що здійснюють широкомасштабну ідеологічну обробку німецького народу. У березні 1933 р. було створено міністерство суспільної освіти і пропаганди, кероване Геббельсом, якому підкорялися преса, радіо, книжкові видавництва і ін. У веденні міністерства суспільної освіти і пропаганди була «імперська палата культури», контролююча музику, образотворче мистецтво, театр. Культурна політика «Третього рейху» була направлена на створення «ідейно однорідного суспільства в расовому і світоглядному плані», на перетворення літератури і мистецтва «в бойову зброю партії». З академії літератури виганяли ліберально і демократично настроєні кращі представники німецької культури, а також «расовонедостойные» особи, що отримали згодом назву «недочеловеков». Особлива увага приділялася обробці у дусі мілітаризму, шовінізму і расизму молоді, контроль над умонастроєм якої здійснювався фашистськими молодіжними організаціями. Після 1937 р. участь в них стала обов'язковою. Ці організації включалися в розгалужену систему різноманітних нацистських організацій, що охоплюють всі сторони життєдіяльності країни.[4]

Нацисти створили могутній терористичний апарат, який почав складатися ще до приходу їх до влади. У 1920 р. виникли перші озброєні загони - «служба порядка фашистів, якою відводилася роль охорони фашистських зборищ. Використовувалися, проте, ці загони найчастіше для створення безладів на мітингах лівих сил, для нападу на робочих ораторів і ін. У 1921 р. «служба порядку» отримала назву «Штурмових загонів» (СА).

Разом з погромною діяльністю загонам СА відводилася не остання роль в розповсюдженні фашистської ідеології. У 1932 р. в СА були створені спеціальні моторизовані пропагандистські загони. До літа 1933 р. кількість штурмовиків перевищили 4 млн. чоловік. У міру посилення рейхсверу штурмові загони СА були перетворені на армійський резерв, офіційно проголошеним завданням якого стала з літа 1940 р. військова підготовка населення. Гітлер пожертвував своєю «партійною армією», щоб прив'язати до себе рейхсвер, але одночасно з цим надав особливі повноваження власної «партійної поліції», підсиливши її спеціальними загонами СС, яким було доручено винищувати «внутрішніх ворогів».[2]

До складу СС (Службу безпеці) входили «загальні загони», що включають керівництво нацистської партії, представників крупного капіталу, юнкерів, воєнщини, верхівку фашистської інтелігенції, а також озброєні «спеціальні загони», створені для виконання особливих завдань фюрера. Їх основою став полк особистих охоронців Гітлера і підрозділів «мертва голова», що здійснюють різноманітну діяльність по придушенню супротивників фашистського режиму. Військам СС ввірялася і охорона концтаборів. У роки війни эсэсовці, залишаючись добірними загонами, займалися пошуком і винищуванням супротивників нацизму, охороною концентраційних таборів, здійсненням масових вбивств увязнених, проведенням каральних акцій.

У квітні 1933 р. в Пруссії була створена таємна державна поліція (Geheimestaatspolizei - гестапо), яка в 1936 р. була об'єднана з кримінальною і перетворена до установи, названої поліцією безпеки.

Розвідувальний орган нацистської партії «служба безпеці» (СД) в 1938 р. був перетворений на головний орган розвідки «партії і держави», а наступного року разом з таємною державною поліцією (гестапо) утворив Головне управління імперської безпеки.[2]

Значним змінам піддалася і судова система Німеччини. У своїй діяльності фашистські судді виходили з принципу повного заперечення особистих прав німецьких громадян. Звинувачення в державній зраді слідувало за будь-який вигляд опозиційною режиму діяльності. Окрім звичайних судів в кожному судовому окрузі ще в 1933 р. були створені особливі суди для розправи з супротивниками фашистського режиму. У 1934 р. склалася ще одна форма виняткового суду, так званий Народний трибунал по питаннях державної зради, і якому не вимагалося навіть обов'язкового попереднього слідства. Вироки трибуналу не підлягали оскарженню, захисників обвинуваченому призначав сам трибунал. У армії діяли військово-польові суди. Тільки у сухопутних військах, наприклад в 1944 р., військово-польові суди щомісячно виносили по 10 тис. вироків. У останні місяці перед поразкою Німеччини військово-польові суди були замінені військовими трибуналами, в яких засідали одні офіцери. Розстрілювали всіх підозрюваних в зраді і дезертирстві, суворим репресіям піддавали і їх родичів.

Важливі зміни відбулися і в економіці Німеччини. Уряд Гітлера пішов на нечуване для мирного часу розширення державного регулювання господарського життя спочатку з метою виходу із кризи.

На кошти держави було розгорнуто будівництво загальнонаціональної мережі швидкісних автострад, що дозволило відразу скоротити чисельність безробітних та пожвавити будівельну індустрію. Пізніше основна увага була приділена прискореному розвитку військової промисловості. Військові витрати збільшились з 620 млн. рейхсмарок до 15,5 млрд. в 1933-1938 pp. З метою стимулювання економічного зростання вводились податкові пільги. При одночасному зростанні витрат та зниженні податків виник дефіцит бюджету, який покривався випуском паперових грошей. Щоб не допустити знецінення їх та зростання цін, уряд ввів контроль над цінами та зарплатою і почав поступовий перехід до карткової системи розподілу. Це збільшило масштаби державного регулювання економіки.[4]

Особливістю економіки нацистської Німеччини було пряме адміністративне регулювання господарства державою. Для цього всі підприємці були об'єднані в галузеві картелі та підпорядковані Імперському міністру господарства. Коли в 1936 р. було прийнято чотирирічний план розвитку військової промисловості, уповноваженим по реалізації цього плану було призначено Г.Герінга. Створене ним відомство взяло під контроль всю економіку країни. Держава стала безпосереднім володарем багатьох підприємств, що були конфісковані в більшості випадків у євреїв в ході "аріїзації" промисловості. Так, на заводах державного концерну "Герман Герінг" було зайнято 600 тис. чоловік і виплавлялось 7,29 млн. т сталі.

Фашистська держава встановила контроль над ринком робочої сили та трудовими відносинами. У роки Веймарської республіки останні будувались на визнанні протиріччя інтересів робітників та роботодавців, яке повинно вирішуватись шляхом тарифних погоджень між організаціями, що представляють інтереси кожної із сторін. Для нацистів такий підхід був неприпустимим у принципі. Трудові відносини вони намагались побудувати на основі своїх ідей про перевагу національних інтересів і вважали можливою гармонію між працею і капіталом під наглядом держави. В нацистській Німеччині були ліквідовані профспілки, а замість них утворено Німецький робітничий фронт, що включав робітників і роботодавців. Керівники підприємств ставали "вождями трудового колективу", а контроль над трудовими відносинами перейшов до спеціальних "опікунів праці", які призначаються урядом. Контроль над заробітною платою був доповнений введенням загальної трудової повинності.[7]

Під жорстокий державний контроль була взята в фашистській Німеччині і зовнішня торгівля. Метою її регулювання було прагнення зменшити залежність Німеччини від імпорту. Відповідно вживалися заходи по розвитку тих галузей промисловості, які замінювали імпорт: синтетичний бензин, каучук. Все це диктувалось також загальною військовою підготовкою нацистів і було розраховано на нейтралізацію можливої, на випадок війни, блокади Німеччини. До початку Другої світової війни економіку Німеччини було кардинально змінено.

При збереженні приватної власності була суттєво обмежена свобода підприємництва. Ринок товарів і послуг, ринок праці були замінені державною регламентацією. Практично перестала функціонувати ринкова економіка. Весь комплекс цих заходів прискорив вихід Німеччини з кризи. У 1935 р. вона досягла докризового рівня виробництва, а до 1939 р. значно перевищувала його. Скоротилося безробіття: в 1933 р. воно складало 6 млн. чоловік, в 1938 р. - 429,5 тис. Але в самому виході з кризи не було нічого феноменального, з 1933 року всі країни Заходу вступили в смугу економічного пожвавлення. Потрібно мати на увазі, що більш високі темпи відновлення в Німеччині були значною мірою зумовлені мілітаризацією її економіки. Ціною цих успіхів стала повна ліквідація прав і свобод громадян, створена в країні атмосфера примусового однодумства, шовіністичного розгулу і загальної підозріливості.

Життя у фашистській Німеччині було далеким від тих омріяних картин, які були створені пропагандою. Насилля стало масовим. Тільки до початку 1935 р. було вбито більше 4200 противників нацизму, арештовано 515 тис. чол. До початку 1939 р. в ув'язненні знаходилось понад 300 тис. осіб. Сотні тисяч німців емігрували, в їх числі цвіт творчої інтелігенції- фізик Альберт Ейнштейн, письменники Томас і Генріх Манни, Ліон Фейхтвангер, Бертольд Брехт, композитори Ган Уй-снер, Отто Клемперер, Пауль Хіндеміт.

Антисемітизм став офіційною політикою фашистської держави. Вже з весни 1933 р. почався організований владою бойкот всіх установ, що належачи євреям. В 1935 р. була прийнята серія законів, що позбавила євреїв німецького громадянства і заборонила їм займати посади в державному апараті. Змішані шлюби були заборонені. З 1939 р. євреїв почали виселяти в спеціально відведені будинки і квартали (гетто). їм було заборонено з'являтися в громадських місцях, займатися багатьма видами діяльності, вони були зобов'язані постійно носити на одязі нашиту жовту шестикутну зірку. В ніч з 9-го на 10-е листопада 1939 р. влада організувала єврейський погром, жертвами якого стали десятки тисяч чоловік. Так було підготовлено грунт для винищення євреїв у Німеччині, що масово почався в роки війни. 6 млн. євреїв стали жертвою расового безумства нацистів.

Фашизм прагнув установити контроль і над свідомістю людей.

Засоби масової інформації - друк, радіо - залежали від міністра пропаганди Й.Геббельса. Його відомство було поставлено на службу нацизму: художники, поети, композитори повинні були прославляти Гітлера, оспівувати переваги арійської раси і нових порядків. Велич Німеччини повинні були уособлювати циклопічні споруди.[8]

Контроль над масовою свідомістю здійснювався і через тотальне охоплення населення нацистськими організаціями й політичними кампаніями. Німецький трудовий фронт об'єднував 23 млн. чоловік, до молодіжної організації "Гітлер-югенд" належало більше 8 млн. Членство в них було обов'язковим. Крім того, існували різні націонал-соціалістські союзи, що об'єднували людей за професіями, нахилами, захопленнями тощо. Всі вони повинні були відвідувати мітинги і збори, брати участь у масових заходах. Відхилення від всього цього було доказом незгоди і дозволяло цілеспрямовано боротися з його проявами.

 

Розділ 3. Апарат фашистської диктатури

У грудні 1933 р. видається Закон "О забезпеченні єдності партії і держави", що оголошує фашистську партію "носительницей німецької державної думки". Відповідно до цього закону особисто Гітлером формувався і фашистський рейхстаг (на основі списків, "схвалених" плебісцитом), а на пости міністрів і інші посади призначалися тільки особи з нацистської партійної верхівки. Більш того, згодом було наказано, що будь-яке призначення на державну посаду, проведене без згоди відповідного органу фашистської партії, вважатиметься недійсним. [1]

В цілях подальшої концентрації влади, або "уніфікації політичного режиму в імперії і областях", Законом від 7 квітня 1933 р. "Про злиття областей з імперією" у всі землі почали призначатися, як правило, з гауляйтеров нацистської партії, намісники (штатгальтери), що вдягнулися всіма владними повноваженнями. Гауляйтер (Gauleiter), посадова особа в нацистській Німеччині, що здійснювала всю повноту влади на увіреній йому адміністративно-територіальній одиниці, - гау. Призначався безпосередньо фюрером. Підкорявся рейхсляйтеру і ніс повну відповідальність за делеговану йому частину суверенітету. Німеччина була розділена на 32 партійних області, але зберігалося і старе адміністративне ділення на землі і провінції, адміністрація яких продовжувала існувати і грати велику роль в проведенні в життя нацистських планів.

30 січня 1935 р. був прийнятий новий Закон "О імперських намісниках". Імперські намісники, згідно цьому закону, були на підвідомчих ним територіях "представниками імперського уряду", в завдання яких входило "спостереження за виконанням політичних директив фюрера і рейхсканцлера". Фюрер і рейхсканцлер (в одній особі) міг покласти на імперського намісника керівництво земельним урядом, але право призначення і звільнення чиновників земель він зберігав за собою, так само як і повноваження імперського намісника в Пруссії. [6]

Ландтаги земель - місцевий земельний парламент, палата депутатів в окремих землях (Баварський ландтаг, Прусський ландтаг і т. д.) - спочатку були усунені від формування земельних урядів, а 30 січня 1934 р. були законодавчими шляхом ліквідовані. Уряди земель були підпорядковані імперському уряду, а намісники перейшли у ведення міністерства внутрішніх справ. Законом "Про ліквідацію рейхсрата" від 14 лютого 1934 р. був скасований і орган представництва земель в імперському парламенті — рейхсрат. Землі були взагалі позбавлені статусу суб'єктів федерації. У 1935 р. положенням "Про німецькі общини" були ліквідовані останні залишки місцевого самоврядування. Всі бургомістри міст почали призначатися міністром внутрішніх справ на 12 років з кандидатів, що висуваються місцевими партійними організаціями нацистів. Йому ж ввірялося право верховного нагляду за всіма общинами.

Перетворення рейхстагу на безправну, маріонеткову установу, оскільки її новий склад формувався виключно на партійній основі, ліквідація органів місцевого самоврядування були тісно пов'язані із загальною бюрократизацією державного апарату. Проводилися чищення державного апарату від "невідповідних осіб", від всіх тих, хто почав працювати в апараті після 1918 р., від осіб "неарійського походження", заборонялися браки чиновників з "неарійками" і інше .

Функції партійних і державних органів тісно перепліталися. Це переплетення тим часом не означало їх повного злиття. Управлінський апарат фашистської Німеччини був численним, надмірно громіздким, він перебудовувався по волі Гітлера, що суміщав в своєму обличчі функції президента, рейхсканцлера, фюрера фашистської партії і верховного головнокомандуючого. Так, разом з тим, якиц продовжував існувати імперським урядом у фашистській Німеччині були створені Ради міністрів з питань оборони імперії, Таємний кабінет, Колегія трьох уповноважених, в яку входили начальник партійної канцелярії, начальник імперської канцелярії, начальник штабу верховного командування озброєних сил, в завдання якого входило проведення тотальної мобілізації і вирішення з цією метою обширного круга економічних і військових питань. Всі ці установи, що підкоряються безпосередньо Гітлеру, володіли законодавчими повноваженнями. [3]

Комітет трьох був спеціально створений в Третьому рейху на початку 1943 як орган управління, покликаний полегшити фюрерові ведення державних справ. У його склад входили начальник рейхсканцелярії Ханс Ламмерс, Мартін Борман і фельдмаршал Вільгельм Кейтель. Всі розпорядження і накази, що вимагали підписи Гітлера, проходили через Комітет. Справи, що стосувалися вермахту, проходили через руки Кейтеля.

Таємний кабінет (Geheimer Kabinettsrat) установлений Гітлером 4 лютого 1938 як особливий кабінет міністрів, на який покладалися питання зовнішньої політики. Звільнивши міністра закордонних справ Костянтина фон Нейрата, Гітлер на його місце призначив Іоахима фон Ріббентропа, який був поступливіший відносно агресивної зовнішньої політики. Фон Нейрату доручався контроль за діяльністю "Таємного кабінету". У його склад входили командувачі трьома видами військ, а також начальник штабу Верховного головнокомандування вермахту генерал Вільгельм Кейтель. Нацистська пропаганда спробувала представити "Таємний кабінет" як "надкабинет" Гітлера. Насправді він взагалі ніколи не функціонував. На Нюрнберзькому процесі Герінг повністю заперечував само існування ("навіть на хвилину") якого-небудь подібного уряду .[11]

Важливою ланкою механізму фашистської диктатури стали органи, що здійснюють широкомасштабну ідеологічну обробку німецького народу. У березні 1933 р. було створено міністерство суспільної освіти і пропаганди, кероване Геббельсом, якому підкорялися преса, радіо, книжкові видавництва і ін. У веденні міністерства суспільної освіти і пропаганди була "імперська палата культури", контролююча музику, образотворче мистецтво, театр. Культурна політика "Третього рейху" була направлена на створення "ідейно однорідного суспільства в расовому і світоглядному плані", на перетворення літератури і мистецтва "в бойову зброю партії". При цьому спеціальний нагляд встановлювався "за духовним і світоглядним навчанням і вихованням партійних кадрів", з цією метою в 1934 р. було створено навіть спеціальне державне відомство. З академії літератури виганяли ліберально і демократично настроєні кращі представники німецької культури, а також "расовонедостойные" особи, що отримали згодом назву "недочеловеков". Однією з перших акцій "імперської палати культури" була реорганізація німецької академії літератури з поголовною перевіркою її членів, коли кожен член академії повинен був дати відповідь на питання, чи має намір він "брати участь у вирішенні національних культурних завдань". Всі члени академії повинні були також заповнити спеціальну анкету, як професійні чиновники, в якій одна з вимог полягала в наданні доказів "арійського походження". У травні 1933 р. була проведена публічна акція спалювання книг супротивників націонал-соціалізму і "расовочуждых" авторів .

Особлива увага приділялася обробці у дусі мілітаризму, шовінізму і расизму молоді, контроль над умонастроєм якої здійснювався фашистськими молодіжними організаціями (Юнгфольк, "Гитлерюгенд" і ін.). Гитлерюгенд (Hitlerjugend - "Гітлерівська молодь"), молодіжна нацистська організація воєнізованого типу, головний кадровий резерв НСДАП. Була створена декретом від 1 грудня 1936. На чолі її був поставлений рейхсюгендфюрер Бальдур фон Ширах, що підкорявся безпосередньо Гітлеру. Приналежність молоді до "Гитлерюгенд" була обов'язковою. Гітлер, що вважав, що існування тисячолітнього рейху можна забезпечити лише шляхом відповідного виховання молодого покоління, заявляв: "Незвичайно активна, владна, жорстока молодь - ось що я залишу після себе. У наших рицарських замках ми виростимо молодь, перед якою здригнеться мир... Молодь повинна бути байдужа до болю. У ній не повинно бути ні слабкості, ні ніжності. Я хочу бачити в її погляді блиск хижого звіра..." Закон 1936 констатував, що німецька молодь повинна виховуватися "у фізичних, духовних і моральних відносинах у дусі націонал-соціалізму, служіння народу і національному співтовариству". [4]

Організація охоплювала німецьку молодь у віці від 10 до 18 років і ділилася по вікових категоріях. Молодша група: хлопчики від 10 до 14 років - "Дойче юнгфольк" ("Німецька молодь"); з 14 до 18 років - власне "Гитлерюгенд". Жіноча організація у складі "Гитлерюгенд": дівчатка у віці від 10 до 14 років - "Юнгмедельбунде" ("Союз дівчаток"); від 14 до 18 років - "Бунд дойчер медель" ("Союз німецьких дівчат").

Прийом і виховання членів "Гитлерюгенд" було ретельним чином відрегульовано. Що щорічно 15 березня кожен досяг десятирічного віку хлопчик зобов'язаний був реєструватися в Імперській молодіжній штаб-квартирі. Після ретельного вивчення відомостей про дитину і його сім'ю, де особлива увага приділялася його "расовій чистоті", він вважався "вільним від ганьби" і зараховувався в молодшу вікову групу - юнгфольк. Потім слідувала урочиста церемонія прийому, приурочена до дня народження фюрера (20 квітня), у присутності високого партійного керівництва. Перехід в наступну вікову групу відбувався також урочисто і помпезно. [10]

Молоді люди, які досягли 18-річного віку могли вступати в націонал-соціалістичну партію і потім в СА або СС. З 19 років молоді нацисти несли обов'язкову 6-місячну трудову повинність в спеціальних трудових таборах, де освоювали яку-небудь професію і привчалися до строгої дисципліни. Потім слідувала дво - трирічна армійська служба в рядах вермахту. Таким чином під пильним нацистським контролем постійно знаходилася німецька молодь у віці від 10 до 21 року.

Керівництво "Гитлерюгенд" старалося будь-якими способами привернути молодь, організовуючи спортивні змагання, туристичні походи, молодіжні зльоти, міжнародні зустрічі з членами молодіжних фашистських об'єднань Італії і інших країн. Проводилися регулярні паломництва в Браунау, на батьківщину Гітлера. Будь-який хлопець міг знайти в діяльності "Гитлерюгенд" що-небудь цікаве для себе: заняття мистецтвом або народними промислами, авіамоделювання, журналістика, музика, спорт і так далі З початком 2-ої світової війни члени "Гитлерюгенд" займалися збором ковдр і одягу для солдатів, відправкою посилок на фронт. Кожна їх година була зайнята до межі, і у молоді ледве залишалося часу для своїх сімей. Більшість батьків не заперечували проти подібного розпорядку, і в результаті у підлітків не формувалося інших, чим нацистські, етичних і світоглядних поглядів, що, власне, і було метою нацистського виховання молодого покоління .

Ще 6 вересня 1935, виступаючи на Нюрнберзькому партійному з'їзді, де перед трибунами промарширували 54 тис. німецьких хлопців, Гітлер сформулював виховні критерії нацизму: "Нам не потрібні інтелектуальні вправи. Знання руйнівне для моєї молоді... На нашу думку, молодий німець майбутнього повинен бути струнким і спритним, жвавим як хорт, гнучким як шкіра і твердим як крупповская сталь" .[4]

З 8 серпня 1940 "Гитлерюгенд" очолював Артур Аксман. Організація була розбещена після поразки Третього рейху.

 

Розділ 4. Каральні органи фашистської диктатури
4.1. Основні напрями фашистської каральної політики в Німеччині
Поворот від буржуазної демократії до фашистської диктатури спричинив великі зміни в системі каральних і розвідувальних органів і загальне підвищення їх ролі в механізмі держави. До системи каральних і розвідувальних органів увійшли організації націонал-соціалістської партії: СА, СС і СД. Фашистський уряд оголосив про повну підтримку штурмових загонів, звів їх в ранг допоміжної поліції і заявив про єдність цілей держави і СА. Так, газета «Есесовец» від 6 січня 1934 р. писала: «Нова Німеччина не могла б існувати без бійців СА... Те, що зроблене до цих пір, а саме захоплення влади в державі і знищення всіх... послідовників марксизму, лібералізму, знищення цих людей — це тільки попереднє завдання... до виконання... великих націонал-соціалістських завдань.. .»[5]

СА стали найважливішим знаряддям боротьби з антифашистським рухом, фашистське керівництво заборонило поліції втручатися в дії штурмових загонів, надавши їм повну свободу. 3 березня 1933 р. Герінг, кажучи про розправи штурмових загонів з комуністами, заявив: «Я не збираюся здійснювати правосуддя. Моїм завданням є тільки руйнування і знищення... Боротьбу не на життя, а на смерть... я поведу з допомогою... коричневорубашечников». Штурмові загони займали значне місце в системі каральних органів. «Внутрішні політичні опоненти, - говорив Геббельс в 1935 р., - зникли не по якихось нікому не відомих таємних причинах. Ні, вони зникли тому, що рух наше мало в своєму розпорядженні найсильнішу зброю в країні, і цією найсильнішою зброєю були загони СА».

Особливе місце серед каральних органів фашистської Німеччини займали загони СС (у 1933 р. в них були 52 тис. чоловік). Вони здійснювали «охорону внутрішньої безпеки империи»[1].

Нацистське керівництво, ликвидировав всякі рамки, що обмежували діяльність каральних органів, використовувало їх для проведення відкритого і необмеженого терору. У наказі міністра внутрішніх справ Фріка указувалося: «Рейхсфюрер СС і начальник німецької поліції можуть приймати адміністративні заходи, необхідні для підтримки порядку і безпеки, навіть якщо вони виходять за законні межі адміністративних мер». Після приходу до влади фашисти перебудували поліцейську систему, торкнувшись всіх сторін її організації і діяльності. Головне завдання поліції полягало в тому, щоб здійснювати масовий терор і винищувати фізично комуністів і антифашистів.[4]

 

4.2 Система, повноваження та функції каральних органів фашистської Німеччини

У спеціальному наказі про застосування поліцією зброї, виданому Герінгом в лютому 1933 р., мовилося: «Поліцейським чиновникам, які при виконання своїх обов'язків пустять в хід зброю, я надам заступництво, незалежно від наслідків вживання зброї. Навпаки, всякий, хто проявить помилкове мягкосердечие, должен чекати покарання по службі. Всякий чиновник завжди повинен пам'ятати, що неприйняття мерів — більша провина, чим допущена помилка при їх проведении».

Фашистська партійно-державна верхівка повністю підпорядкувала своєму свавіллю систему судових органів, перетворивши їх на знаряддя терору проти комуністів і антифашистів.[6]

Для розгляду справ «політичного» характеру на території, підвідомчій обласному (земському) суду, створювалися «виняткові суди». Спрощений порядок судочинства перетворював їх на оперативні органи розправи з антифашистами.

Як створювалися «виняткові суди» у фашистській Німеччині, можна бачити на прикладі так званого «народного суду», установленого 24 квітня 1934 р. Цей суд створювався канцлером (за уявленням міністра юстиції) з двох членів і трьох засідателів для розбору справ про державну зраду, які до того розглядалися імперським судом. Порядок виробництва справ в «народному суді», по суті, не відрізнявся від прийнятого в решті «виняткових судів». З'їзд нацистської партії, що відбувся в 1935 р., офіційно проголосив остаточну відмову від либералистского початкового пункту старого кримінального законодавства «жодного покарання без закону» і встановив принцип «покарання за кожен проступок»4, що означав на ділі виправдання і обгрунтування будь-яких варварських методів фашистської юстиції і всієї системи каральних органів, направлених на знищення людей, не бажаних гітлерівському режиму.

Поголовний терор, тотальне стеження, всеосяжна фашистська пропаганда перетворили Німеччину на жахливу казарму, а більшість німців — в слухняні істоти, над якими витав дух гітлеризму. Поліція, гестапо, відомство Геббельса всі робили для того, щоб цей дух став душею всього сущого в «третьому рейху». Американський письменник Ептон Синклер, суммировав міркування одного з ватажків фашистської Німеччини — Герінга, так виразив антилюдські, антисоціальні прагнення нацистів: «У нас є фахівці зі всіх областей знання « вони роками виробляли для нас способи зломити волю тих, хто стають нам упоперек дорогі.[8]

Істотно зростала роль розвідувальних органів в придушенні опору експлуатованих мас і здійсненні агресивних зовнішньополітичних задумів німецького імперіалізму. Для досягнення своїх цілей фашисти висунули розвідку на перший план серед інших ланок державного механізму. Створення нової системи розвідки стало найважливішим практичним завданням нацистів. Це пояснювалося тим, що тотальне шпигунство найповніше відповідало планам монополістичної буржуазії і самій істоті фашистської диктатури, виняткової по своїй реакційності і агресивності. Плани створення системи розвідки обговорювалися в Мюнхені на нараді верхівки нацистської партії ще в середині 1932 р. Після приходу фашистів до влади ці питання були поставлені в ряд першочергових.

Реорганізація розвідувального апарату Німеччини була невід'ємною частиною загального процесу фашизації політичної надбудови, зокрема державного апарату. У основу її були покладені ті ж принципи, які характеризували організацію і діяльність всього державного апарату фашистської Німеччини: тотальність, незв'язаність законом і тому подібне[6]

Створення фашистського розвідувального апарату відбувалося в 1933—1935 рр. шляхом реорганізації розвідки веймарского періоду і утворення нових служб. У ці роки склалися основні ланки розвідувального апарату, цілком виразно виявилися найважливіші фашистські принципи його організації і діяльності. Особливу роль в системі державної розвідки фашистське керівництво відводило політичній поліції. В результаті цілої низки заходів політична поліція була перетворена на широко розгалужений, централізований апарат, наділений каральними функціями. У квітні 1933 р. указом Герінга в Пруссії була створена державна таємна поліція (гестапо). Вона оголошувалася вищою поліцейською владою, підкорялася міністерству внутрішніх справ і повинна була вирішувати завдання політичної поліції. У подальшому гестапо перетворилося на винятковий по своєму положенню орган. Згідно указу Герінга від 30 листопада 1933 р. гестапо підкорялося тільки прем'єр-міністрові Пруссії. У березні 1934 р. районні управління гестапо відокремилися від місцевих властей і отримали незалежність від всіх інших державних органів. При цьому керівні органи загальної поліції були зобов'язані діяти відповідно до директив гестапо . У подальшому гестапо стало одним з управлінь головного управління імперської безпеки Німеччини.

У боротьбі з авангардом робочого класу і антифашистськими силами гестапо на підставі декрету президента Гинденбурга від 28 лютого 1933 р. широко використовувало превентивний арешт і висновок в концентраційні табори комуністів і прогресивних осіб.[7]

Діяльність гестапо була не чим іншим, як легалізованим свавіллям і розправою. Гестапівці кидали в концентраційні табори не тільки комуністів і антифашистів, але і осіб, не бажаних нацистському режиму, всіх інакодумців для їх подальшого фізичного знищення або перетворення на рабів.

На службу фашистам був покликаний один з «старих» розвідувальних органів Німеччини — відділ контррозвідки військового міністерства (абвер), очолюване адміралом Ст. Канарісом. Ще в дофашистский період цей відділ почав займатися не тільки контррозвідкою, але і розвідкою. До 1935 р. абвер перетворився на основний розвідувальний центр фашистської держави, призначений для ведення шпигунства і здійснення диверсійних і терористичних актів в СРСР, а також в капіталістичних країнах.

Абвер створив свою агентурну мережу в державному апараті, різних громадських організаціях багатьох країн, а також в армійських штабах (навіть у розвідувальних і контррозвідувальних органах). Так, співробітник австрійської військової розвідки полковник Лахузен насправді був агентом Канаріса і за його завданням готував аншлюс Австрії.

Абвер працював в тісному контакті з розвідувальними службами союзних з Німеччиною країн — Італії, Іспанії, Японії. Його розділ ще задовго до другої світової війни під приводом боротьби з комунізмом налагоджував зв'язки з англійською (Інтеллідженс сервіс) і американською (Си-Ай-си) розвідками. У абверу були свої підрозділи у військових округах і стратегічних центрах, в союзних і нейтральних країнах, а також в розвідувально-диверсійних школах, що готували агентуру.[5]

Готуючись до агресивної війни, фашистське керівництво значно підсилило і розширило діяльність своєї розвідки і контррозвідки. При цьому велика роль відводилася абверу. Саме він приступив до збору відомостей про військово-промисловий потенціал інших держав.

У 1935 р. Гітлер доручив абверу здобувати шпигунську інформацію про оборонну потужність країн, перш за все Радянського Союзу, відносно яких розроблялися плани військового нападу. Гітлерівську розвідку цікавили стратегічні і мобілізаційні плани країни, місцезнаходження урядових установ, оборонних підприємств, телеграфов, електростанцій, залізничних вокзалів, морських і річкових портів, арсеналів і складів, кількість рухомого складу і проходження вантажів, система оборони прикордонних районів і т. Д-В Німеччини окрім абверу існували та інші, недержавні розвідувальні установи. У 1933—1935 рр. кількість їх значно збільшилося, і вони придбали велику вагу, ставши складовою частиною фашистської розвідки. Найважливіше місце серед них займали різні організації націонал-соціалістської партії.

Загальне керівництво розвідувальним апаратом різних відомств зосередилося в об'єднаному штабі зв'язку. Його очолювали фашистські ватажки Гесс (голова), Геббельс, Ріббентроп, Ро-зенберг, Борман.[2]

У квітні 1933 р. в Берліні створюється відділ зовнішньої політики націонал-соціалістської партії на чолі з Розенбергом. Відділ керував всіма зовнішньополітичними діями фашистської партії і німецького уряду. Одночасно в широких масштабах здійснювалася заміна довіреними особами відповідальних чиновників дипломатичних установ Німеччини за кордоном, в першу чергу в Лондоні, Парижі, Римі, Варшаві і Москві. Для посилення розвідувальної діяльності проти Радянського Союзу відомство Розенберга направило своїх постійних таємних представників до Москви, Ленінграда, Харкова і Магнітогорська. Крім того, проводилися вербовочные заходи відносно співробітників окремих німецьких фірм, зокрема фірми «Отто Вольф», що мала угоду з радянськими господарськими установами. З організацією зовнішньополітичного відділу Розенберг отримав великі повноваження для розширення своєї агентури на півдні і сході Європи. Під керівництвом цього відділу у Відні діяв особливий український комітет, який вів пропаганду по «українських справах», налагоджував зв'язки з українськими націоналістами на території України і в центрах української еміграції, головним чином у Варшаві, Парижі, Празі і Бєлграді. У Відні також було створено особливе розвідувальне бюро, в завдання якого входило ведення розвідки проти Радянської України, а також встановлення контактів з профашистськими організаціями в Чехословакії, Угорщині, Румунії, Болгарії і Югославії. Подібний орган для здійснення розвідки на Балканах і в Радянському Союзі діяв і в Угорщині. Надаючи особливе значення організації підривної діяльності на радянській території, німецько-фашистська розвідка використовувала всі можливості для проведення шпигунства, диверсій, антирадянської пропаганди.

Під прапором ідеї шовініста про єдність німецької нації фашисти мали намір підпорядкувати своєму впливу всіх німців на земній кулі, вважаючи, що вони повинні служити інтересам тільки Німеччині. Виходячи з цього, гітлерівська розвідка розвернула активну роботу по встановленню зв'язків і залученню до підривної діяльності проти СРСР німців, що переселилися свого часу з Німеччини і що проживали на Україні, Кавказі, в Поволжье, Середній Азії і інших районах. Під виглядом допомоги переселенцям відділ зарубіжних німців, створений по вказівці націонал-соціалістській партії, і фашистські розвідувальні органи систематично направляли з Німеччини до СРСР посилки і грошових переказів в цілях вербування нової агентури.[1]

 

Висновки
Гітлерівська диктатура в Германії є яскравим прикладом тоталітарного суспільства, заснованого на «законному» використанні первісного людського страху.

Економічна криза, що наступила після першої світової війни, зубожіння основної маси населення стали тим середовищем, в якому почала розповсюджуватися ідеологія фашизму, що сприймалася як порятунки від всіх бід.

З перших днів приходу до влади Гітлер почав здійснювати свою програму, відповідно до якої Німеччина повинна була добитися нової величі. Її здійснення передбачалося провести в два етапи. На першому - ставилося завдання згуртувати німців в якусь «народну спільність», на другому - перетворити її на «спільність бойову».Для об'єднання німців в єдину спільність необхідно було очистити арійську расу від «чужої крові», подолати класові, конфесійні, ідеологічні суперечності, що досягалося шляхом усунення політичних партій, окрім НСРПГ, чужої ідеології, громадських організацій, окрім нацистських, вірних «фюрерові і рейху», а також шляхом «уніфікації державного апарату» і ін. Виконавши цю «внутрішню роботу», Німеччина, за планом Гітлера, могла приступити до роботи «зовнішнім», найважливішим завданням якої було завоювання життєвого простору, витіснення народів, що живуть там, головним чином народів Східної Європи, шляхом нещадної, кровопролитної війни. Вирішенням завдань першого етапу фашистська держава і НСРПГ займалися в основному до 1935 р. З того часу почалася тотальна підготовка до війни, а потім і сама війна.

Важливою стратегічною метою стало згортання парламентської демократії і цивільних свобод, розпуск основних партій і зрощення партапарату нацистів з державним апаратом

Поворот від буржуазної демократії до фашистської диктатури спричинив великі зміни в системі каральних і розвідувальних органів і загальне підвищення їх ролі в механізмі держави. До системи каральних і розвідувальних органів увійшли організації націонал-соціалістської партії: СА, СС і СД. Фашистський уряд оголосив про повну підтримку штурмових загонів, звів їх в ранг допоміжної поліції і заявив про єдність цілей держави і СА.

Поголовний терор, тотальне стеження, всеосяжна фашистська пропаганда перетворили Німеччину на жахливу казарму, а більшість німців — в слухняні істоти, над якими витав дух гітлеризму. Поліція, гестапо, відомство Геббельса всі робили для того, щоб цей дух став душею всього сущого в «третьому рейху».

 

Використані джерела

 

Бостан Л.М., Бостан С.К. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посіб. – К., 2004.

Гальчак С. Д. "Східні робітники" з Поділля у Третьому рейху: депортація, нацистська каторга, опір поневолювачам. - Вінниця: "Книга-Вега" ВАТ "Віноблдрукарня", 2003. – 34

Голанд Д. Адольф Гитлер. - М.: Логос, 1999

Дамье В.В. Тоталитарные тенденции в ХХ веке // Мир в ХХ веке. М.: Наука, 2001

Залесский К.А. Кто был кто в Третьем Рейхе. - М.: Астрель, 2002

Ладиченко Т.В. Всесвітня історія: 10 кл.: Підручник.- К.: Видавництво "А.С.К.", 2004.- с.157;

Полянський П.Б. Всесвітня історія. 1914-1939: Підруч. для 10 кл. загальносвіт. Навч. зал. - К.: "Генеза", 2003, с. 149.

Савинков А.Н. Двенадцать лет Третьего Рейха. - М. Основа, 2000

Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн. – К., 2003.

Хома Н.М. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти. – К., 2003.

Федоров К.Г. Історія держави і права зарубіжних країн. – К., 1994.

Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн. – К., 1996.


Переплет дипломов
Главная Новости О компании Наши услуги Цены Способы оплаты Авторам Вопрос-ответ Карта сайта Контакты
Партнеры: "ЦОДНТИ" "Первая Переплетная Мастерская""ЮТЭК"
Academic Journal Catalogue (AJC)