Contribution to International Economy

Логічні розробки Лейбніца як початок сучасної логіки

Вступ

Із давніх часів людей цікавили способи правильної побудови й обґрунтування власних думок, вони прагнули до такої форми викладу своїх переконань, яка б виглядала найбільше переконливо. У зв'язку із цим природно виникає потреба створити визначений перелік правил, законів і норм, за якими потрібно будувати власні міркування.

Уже пізніше на основі даних законів виникнуть численні концепції, теорії, будуть ґрунтуватися цілі напрямки досліджень. У такий спосіб і виникла така наука як логіка. Вона пройшла у своєму розвитку складний шлях від логіки Аристотеля до сучасної некласичної логіки, який охоплює годинний проміжок в 25 століть. При чому логіка як наука за цей вагомий проміжок часу встигнула значно змінитися. В даній роботі розглянемо логічні розробки Лейбніца і визначимо, роль, яку він відіграв в встановленні сучасної науки «логіка».

 

Визначення логіки

Слово "логіка" уживається нами досить часто, але в різних значеннях. Нерідко говорять про логіку подій, логіку характеру і т.і. У цих випадках мається на увазі певна послідовність і взаємозалежність подій або вчинків. "Можливо, він безумець, - говорить один з героїв розповіді англійського письменника Г.К. О. Честертона, - але в його божевіллі є логіка. Майже завжди в божевіллі є логіка. Саме це й зводить людину з розуму". Тут "логіка" саме означає наявність у думках певної загальної лінії, від якої людей не має сил відійти. Слово "логіка" уживається також у зв'язку із процесами мислення. Так, ми говоримо про логічне й нелогічне мислення, маючи у виді його визначеність, послідовність, доказовість і т.і.

Крім того, логіка - особлива наука про мислення. Вона виникла ще в ІV в. до н.е. Пізніше вона стала називатися також формальною логікою.

Самим загальним образом логіку можна визначити як науку про закони й операції вірного мислення. Важко знайти більш багатогранне й складне явище, ніж людське мислення. Воно вивчається багатьма науками, і логіка - одна з них. Усякий рух нашої думки, що осягає істину, добро й красу, опирається на логічні закони [8;56].

Основні види логіки

Діалектична логіка вивчає закони розвитку людського мислення, а також методологічні принципи й вимоги, які формуються на їхній основі . До них належать об'єктивність і всебічність розгляду предмета, принцип історизму, роздвоєння єдиного на протилежні сторони, підхід від абстрактного до конкретного, принцип єдності історичного й логічного та ін. Діалектична логіка слугує методом пізнання діалектики об'єктивного миру.

Логіка формальна й логіка діалектична вивчають той самий об'єкт - людське мислення, але при цьому кожна з них має свій предмет дослідження. Це значить, що діалектична логіка не заміняє й не може замінити логіку формальну. Це дві науки про мислення, вони розвиваються в тісній взаємодії, яка чітко проявляється в практиці науково-теоретичного мислення, що використовує в процесі пізнання як формально-логічний апарат, так і засоби діалектичної логіки.

Формальна логіка вивчає форми мислення, виявляючи структуру, загальну для різних по змісту думок. Розглядаючи, наприклад, визначення, вона вивчає не конкретний зміст різних понять (це завдання спеціальних наук), а поняття як форму мислення, незалежно від того, які саме предмети мисляться в поняттях. Вивчаючи судження, логіка відволікається від їхнього конкретного змісту, виявляючи структуру, загальну для різних по змісту суджень[8;122].

Традиційний період розвитку логіки

Хоча більшість культур мають власні підходи щодо системи міркувань, логіка отримала свій розвиток лише в трьох культурних традиціях: китайська, індійська й грецька. Хоча точні дати не будуть досить достовірними (особливо у випадку з Індією). Як самостійна наука логіка було започатковано в ІV в. до н.е. Її засновником по праву вважається давньогрецький філософ Аристотель (384-322 рр до н.е.)

У своїх наукових працях, присвячених логіці, Аристотель уперше дав її систематичний виклад і назвав "традиційною" формальною логікою. Традиційна формальна логіка включала в той час такі розділи, як поняття, судження, закони (принципи ) правильного мислення , умовиводу (дедуктивні, індуктивні, за аналогією), логічні основи теорії аргументації, гіпотеза. Основними роботами Аристотеля по логіці є : "Перша аналітика" і "Друга аналітика", у яких дана теорія силогізмів, визначення й розподіл понять, теорія доказу; "Топіка" - містить вчення про ймовірні "діалектичні" докази; "Категорії", "Про спростування софістичних аргументів", "Про тлумачення". Пізніше візантійські логіки об'єднали всі перераховані роботи Аристотеля під загальною назвою "Органон" (знаряддя пізнання). Закони правильного мислення : закон тотожності, закон непротиріччя, закон виключеного третього - Аристотель виклав у своєму головному добутку "Метафізика".

Закони мислення Аристотель розглядав спочатку як закони буття, а логічні форми дійсного мислення вважав відображенням реальних відносин . Для Аристотеля істина є відповідність думки дійсності. Дійсним він уважав судження, у якім поняття з'єднані між собою так, як зв'язані між собою речі в природі. А неправильним - судження, яке з'єднує те, що роз'єднане в природі, або роз'єднує те, що зв'язане в ній. Аристотель, опираючись на цю концепцію дійсні , створив свою логіку. В "Аналітиках" Аристотель досить ґрунтовно розробив модальну логіку[9;480].

Аристотель бачив у логіці знаряддя, або метод дослідження. Основним змістом аристотелевскої логіки є теорія дедукції. У логіці Аристотеля дотримуються елементи математичної (символічної ) логіки, у його роботах прослідковуються початки вирахування висловлень, а його вчення про силогізм склало основу логіки предикатів - одного з напрямків сучасної математичної логіки.

Важливим етапом у розвитку навчання Аристотеля з'явилася логіка античних стоїків (Зенон, Хрисип і ін.), саме вона доповнила аристотелевську теорію силогізму описом складних умовиводів. Логіка стоїків уважається основою іншого напрямку математичної логіки - логіці висловлень. Серед інших античних мислителів, що коментують логічне навчання Аристотеля, слід назвати Галена, іменем якого названа 4- я фігура категоричного силогізму; Порфирія, відомого розробленої їм наочною схемою, що відображає відносини підпорядкування між поняттями ("дерево Порфирія"); Боэція, твори якого довгий час служили основними логічними посібниками.

Логіка розвивалася й у середні віки, однак схоластика спотворила навчання Аристотеля, пристосувавши його для обґрунтування релігійної догматики. Значні успіхи логічної науки в Новий час. Найважливішим етапом у її розвитку з'явилася теорія індукції, розроблена англійським філософом Ф. Беконом (1561- р.). Бекон покритикував перекручену середньовічною схоластикою дедуктивну логіку Аристотеля, яка, на його думку, не може служити методом наукових відкриттів. Таким методом повинна бути індукція, принципи якої викладені в його творі "Новий Органон"(на відміну від старого, аристотелевського "Органона").

Розробка індуктивного методу - величезна заслуга Бекона, однак він неправомірно протиставив його методу дедукції; у дійсності ці методи не виключають, а доповнюють один одного. Бекон розробив методи наукової індукції, систематизовані згодом англійським філософом і логіком Дж.С.Міллем (1806- 1873 рр.). Таким чином, засновниками індуктивної логіки по праву вважаються Ф. Бекон і Дж. Мілль, пізніше в рамках цієї логічної теорії були побудовані численні дедуктивні теорії для дослідження логічної проблематики[2;110].

Дедуктивна логіка Аристотеля й індуктивна логіка Бекона - Мілля заклали основу загальноосвітньої дисципліни, яка протягом тривалого часу була обов'язковим елементом європейської системи утвору й становить основу логічного утвору в цей час. Цю логіку прийнято називати формальною, тому що вона виникла й розвивалася як наука про форми мислення. Її також називають традиційною (або аристотелевською) логікою.

Подальший розвиток логіки пов'язано з іменами таких видатних західноєвропейських мислителів, як Р. Декарт, Г. Лейбніц, І. Кант і ін. Французький філософ Р. Декарт (1569-1650рр.) виступив із критикою середньовічної схоластики, він розвив ідеї дедуктивної логіки, сформулював правила наукового дослідження, викладені у творі "Правила для керівництва розуму". В 1662 р. в Парижі вийшла книга "Логіка, або Мистецтво мислити", написана послідовниками Декарта А. Г.,О. Арно й П. Ніколем, відома також за назвою "Логіка Пор - Рояля" (тому що автори були членами релігійної корпорації, що влаштувався в монастирі Пор - Рояль).

Ця книга вплинула на всю наступну історію розвитку логіки. Великий внесок у дослідження логічних проблем внесли німецький філософ Г.Лейбніц (1646-1716 рр.), що висунув ідею математичної логіки, яка одержала розвиток лише у XІX-XX вв.; німецький філософ І. Кант (1724- рр.) і інші західноєвропейські філософи й учені.

Потрібно відзначити, що враховуючи європейські традиції, у руслі яких в основному розвивалася логіка в Росії, ми не зупиняємося тут на формуванні й розвитку логічних навчань у країнах Сходу, де мали місце оригінальні концепції таких мислителів, як Ібн Сіна (Авіценна), Ібн Рушд (Аверроес) та ін. [2;196].

У другій половині XІX в. справжню революцію в логіці відбулася завдяки широкому застосуванню розроблених у математиці методів: алгебраїчних, аксіоматичного методу, методу формалізованих мов, вирахувань і формальних семантик. Цей напрямок розробляється в працях Дж. Буля, У.С. Джевонса, П.С. Порецького, Г. Фреге, Ч. Пірса, Б. Рассела, Я.Лукасевича й інших математиків і логіків. Теоретичний аналіз - дедуктивних міркувань методами вирахування з використанням формалізованих мов одержав назву математичної (або символічної ) логіки. Однак при всіх новаціях предмет логічного аналізу в основному залишався колишнім.

Символічна логіка - область, що інтенсивно розвиває логічні дослідження, та включає безліч розділів, або, як їх прийнято називати, "логік" (наприклад, логіка висловлень, логіка предикатів, імовірнісна логіка і так далі). Велика увага приділяється розробці багатозначної логіки, у якій крім прийнятих у традиційній логіці двох значень істинності - "істинно" і "неправильно" - допускається багато значень істинності. Відзначимо, що у зв'язку із двозначністю традиційної логіки її ще називають пропозиціональною логікою. У розробленої польським логіком Я.Лукасевичем (1878- рр.) тризначній логіці вводиться третє значення - "можливе" ("нейтрально"). Їм же побудована система модальної логіки зі значеннями "можливо", "неможливо", "необхідно" і т.і., а також чотиризначна й нескінченні логіки.

Перспективними є такі розділи, як ймовірнісна логіка, що досліджує висловлення, що ухвалюють безліч ступенів правдоподібності - від 0 до 1, тимчасова логіка й інші. Особливе значення для правознавства має розділ модальної логіки, що одержав назву деонтичної логіки, що досліджує структури мови приписань, тобто висловлень зі значенням "обов'язково", "дозволене", "заборонене", "байдуже", які широко використовуються в правотворчій і правоохоронній діяльності[3;312].

Дослідження процесів міркування в системах символічної логіки вплинуло на подальший розвиток формальної логіки в цілому. Разом з тим символічна логіка не охоплює всіх проблем традиційної формальної логіки й не може повністю замінити її. Це два напрямки, два щаблі в розвитку формальної логіки. Особливість формальної логіки полягає в тому, що вона розглядає форми мислення, відволікаючись від їхнього виникнення, зміни, розвитку. Цю сторону мислення вивчає діалектична логіка, уперше в розгорнутому виді представлена в об'єктивно-ідеалістичній філософській системі Гегеля (1770-1831) і з матеріалістичних позицій перероблена у філософії марксизму.

 

Роль Лейбніца в розвитку сучасної логіки

Сучасна логіка сформувалася наприкінці XІX - початку ХХ століття. Але її засновником все-таки вважають німецького вченого Г.Лейбніца. Філософський світогляд Лейбніца склався не відразу, він викристувалізувався поступово після 20- літніх міркувань. Про себе Лейбніц каже, що ще в ранній юності він цілими днями прогулювався в лісі, міркуючи, чи стати на сторону Аристотеля або Демокрита. Він кілька раз міняв свої погляди, перш ніж, нарешті, знайшов розв'язок, що задовольнив його філософські проблеми.

Лейбніца не задовольняв механічний матеріалізм, який став панувати у філософії й природознавстві в XVІІ віці. Критикуючи картезіанську концепцію матерії, що визнавала сутністю матерії довжину, Лейбніц вказує, що в такому випадку руху матерії не створювали б ніяких змін у світі й попередній стан матерії нічим не відрізнялося б від наступного її стану. Притім, указував Лейбніц, матерія немислима без надаваного нею опору. По навчанню Лейбніца, сутність матерії не в довжині, але у властивій їй внутрішньої діяльності, протяг же є щось вторинне. Звідси він робить ідеалістичний висновок , що дійсність треба мислити як центри сил , які самі по собі непротяжні. Що не діє, то не існує. Сутність усякої існуючої речі - у діяльності, активності [8;223].

Сприйманий нами матеріальний світ, за вченням Лейбніца, не є справжня реальність, це лише "явище", яке має, щоправда, своя підставу для існування (phenomenon bene fundalum). Простір, по Лейбніцу, є не що інше, як порядок співіснуючих явищ, а час - порядок проходження явищ один за одним. Таким чином, матерія, простір і час, по Лейбніцу, належать не до самого буття, а до явищ.

Проблема логічних основ людського знання завжди була одним з головним питань, розв'язати які прагнула філософія Лейбніца. Розв'язок даної проблеми ця філософія шукала на шляхах раціоналізму. Для Лейбніца ідеалом наукового знання є чиста дедукція. Критерій істинності ідеї не в її відповідності із зовнішньою об'єктивною реальністю, а цілком у самому розумі. Поняття може бути дійсним, хоча б його зміст ніколи не мав би аналога в зовнішньому світі. Щоб поняття було можливим і дійсним, воно повинне бути внутрішньо несуперечливим і повинне служити вихідним пунктом і джерелом значимих судженнь.

Лейбніц започатковує вчення про раціональну основу індукції. Сутність індукції полягає в тому, що з невеликого числа випадків, що безпосередньо спостерігалися, виводиться висновок про незліченну безліч інших випадків, які ніколи не спостерігалися. Лейбніц ставить питання, що дає нам право переносити те, що встановлене для випадків, що спостерігалися, на нові випадки, що не спостерігалися, де гарантія, що й для цих нових випадків буде значимо те ж саме. Індуктивні умовиводи від даного до не даного, від минулого до майбутнього, по навчанню Лейбніца, ґрунтуються на логічному постулаті закономірності всього, що відбувається. По Лейбніцу, необхідною передумовою індукції є раціональне поняття істини. Підстава індукції лежить у самому розумі.

Лейбніц вчить, що сам дух є творець усіх своїх понять і думок, він черпає їх зі своїх власних надр навіть у тих випадках, коли здається, що ми чисто пасивно сприймаємо що-небудь. Те, що ми називаємо природою речей, є, за вченням Лейбніца, природою самого духу. Адже, по Лейбніцу, душа як монад "не має вікон", ніщо не приходить до неї ззовні, усе в ній виникає з її власної самодіяльності. Із загальних принципів розуму виникають істина приватна й істина факту[9;316].

Рік виходу у світ твору Лейбніца "Про комбінаторне мистецтво" - 1666 р.- сучасна символічна (математична) логіка вважає роком свого народження. Цей твір був лише начерком абстрактної схеми загальної науки. Надалі в Лейбніца ця схема конкретизується й перетвориться, центр ваги переноситься з визначення елементів, з комбінації яких полягає складний зміст, на форми їх зв'язку.

До вічних необхідних істин, за вченням Лейбніца, відносяться раціональні принципи й математики, і природознавства, і логіки, і етики, і права. Ці істини, по навчанню Лейбніца, мають значимість самі по собі, незалежно від того, є чи в самій дійсності факти, цілком їм відповідні. Так, установлювані математикою відносини між числами залишалися б дійсними , якби навіть не було людини, яка робила б рахунок, і не було б речей для рахунку. Лейбніц далекий від того суб’єктивного ідеалізму, який істину ставить у залежність від суб'єкта, що пізнає, і тому визнає її цілком суб'єктивної й релятивної. На противагу Бекону Лейбніц визнає величезну роль гіпотез в експериментальних науках.

 

Висновок

Логіка є дуже давньою наукою, історія якої нараховує 2,5 тисяч років. Тому досить природнім можна назвати той факт, що ця історія досить насичена славетними іменами й блискучими відкриттями. За цей час логіка суттєво розширила рамки свого предмета досліджень і почала розробляти такі питання, як аналіз природної мови й створення штучної мови для спрощення аналізу суджень і взаємозв'язків між ними. За останніх півтори століття логіка розвивається в тісному взаємозв'язку з іншими науками, особливо тісної є взаємозв'язок з математикою, інформатикою й лінгвістикою. Досить розповсюдженим стало використання логічного знання в такій сфері життя як політика. Сучасні навчанні , які займаються вивченням історії логіки виділяють 2 її періоду, які явно не є рівнозначними з погляду своєї тривалості, але не за змістовним наповненням. Також більшість із них відзначає те, що сучасна логіка не заперечує Аристотелівської логіки та її надбання.

Одна з основних заслуг Лейбніца те, що він увів у логіку поряд з вірогідністю й імовірність. Він указує, що часто через відсутність достовірного знання доводиться задовольняти "сутінками ймовірності". Він уважає серйозним Недоліком традиційної логіки відсутність у ній дослідження ступеня ймовірності. Імовірність він розглядає не як психологічну непевність суб'єкта, що пізнає, в істинності того або іншого положення, а як залежну від самої природи речей об'єктивно більшу або меншу можливість того або іншого явища.

Про практичне значення формальної логіки Лейбніц висловив свою думку в полеміці з тими, хто говорив, начебто для розумної людини вона зайва, тому що така людина відмінно може впоратися з усіма теоретичними й практичними завданнями засобами свого природного розуму, а осіб, не обдарованих розумово, знання логіки не підніме до рівня тих, хто має від природи розумове дарування. На це Лейбніц заперечує, говорячи , що погана голова, володіючи допоміжними перевагами й вправляючи їх, може перехизуватися найкращу, подібно тому гак дитина може провести по лінійці лінію краще, чим найбільший майстер від руки. По Лейбніцу, геніальні розуми пішли б незмірно далі, якби їм додати ці переваги.

Особливо великі надії покладав Лейбніц на подальший розвиток логіки, мріючи про створення універсальної комбінаторики, завдяки якій люди могтимуть робити безліч нових наукових відкриттів.

На початку XVІІІ в. філософія Лейбніца була перетворена Христианом Вольфом (1679-1754). Спрощуючи, він популяризував філософію Лейбніца, підносячи її в ясній, систематичній формі.

Так виникла так звана лейбніце - вольфіанська філософія, яка зайняла пануюче положення в університетах.

 

Список використаних джерел

Бочаров В.А.. Маркин В.И. Основы логики. – М.: ИНФРА-М, 2002.- 425 с.

Грядовой Д.И., Логика: Структурированный учебник (для вузов) – 2е изд., перераб и доп. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2005. – 356 с.

Гетманова А.Д. , Логика учебник для вузов, М. 2004. – 566 с.

Гетманова А.Д. Логика: Учебное пособие. – М.: Омега – Л, 2005. – 415с.

Жеребкін В.Є. Логіка: Підручник. – К.: Знання, КОО, 2005. – 255с.

Жоль К.К. Вступ до сучасної логіки. – К.: Либідь, 2002. – 152с.

Ерышев А.А., Лукашевич Н.П., Сластенко Е.Ф. Логика: Курс лекций. – К.: МАУП, 2000. – 184с.

Логика. Логические основы общения: Хрестоматия. – М.: Наука, 1994. – 333с.

Маковельский А.О. История логики. – М.: Кучково Поле, 2004. – 480с.

Тофтул М.Г. Логіка: Підручник. – К.: Академія, 2006. – 400с.

 

 


Переплет дипломов
Главная Новости О компании Наши услуги Цены Способы оплаты Авторам Вопрос-ответ Карта сайта Контакты
Партнеры: "ЦОДНТИ" "Первая Переплетная Мастерская""ЮТЭК"
Academic Journal Catalogue (AJC)