Contribution to International Economy

Сучасні інваріанти неофрейдизму

ВСТУП

У статті "Моє життя й психоаналіз" 3игмунд Фрейд писав: "Я народився 6 травня 1856 р. у Фрейберзі в Моравії, маленькому містечку в нинішньої Чехословаччині. Моїми батьками були євреї, і сам я залишаюся євреєм" [10]. Серед психологів XX століття докторові Зиґмунду Фрейду належить особливе місце. Його головна праця "Тлумачення сновидінь" побачила світло в 1899 р. З тих пор у психології сходили, переміняючи один одного, різні наукові авторитети. Але жоден  з них не викликає понині такий невгасаючий інтерес, як Фрейд і його вчення.

Порозумівається це тим, що його роботи, що змінили вигляд психології в XX сторіччі, освітили корінні питання пристрою внутрішнього світу особистості, її спонукань і переживань, конфліктів між її прагненнями й почуттям боргу, причин щиросердечних надламів, ілюзорних подань людини про саму себе й навколишніх.

Відомо, що головним регулятором людського поводження служить свідомість. Фрейд відкрив, що за покривом свідомості схований глибинний, "киплячий" шар не усвідомлюваних особистістю могутніх прагнень, потягів, бажань. Будучи лікарем, він зштовхнувся з тим, що ці неусвідомлювані переживання й мотиви можуть серйозно обтяжувати життя й навіть ставати причиною нервово-психічних захворювань. Це направило його на пошуки засобів рятування своїх пацієнтів від конфліктів тим часом, що говорить їхню свідомість, і потаєними, сліпими, несвідомими спонуканнями. Так народився фрейдовський метод зцілення душі, названий психоаналізом. Фрейдовська теорія в багатьох країнах міцно ввійшла в підручники по психології, психотерапії, психіатрії. Вона вплинула на  інші науки про людину - соціологію, педагогіку, антропологію, етнографію, філософію, а також на мистецтво й літературу", а фрейдовська методологія пізнання суспільних явищ, що вимагає розкриття лежачих у їхній основі несвідомих механізмів, подавлених бажань, широко використалася послідовниками Фрейда й виросла у своєрідну філософію.

Психоаналітична філософія, емпіричною базою якої є психоаналіз, продовжує й поглиблює тенденції "Філософії життя", зі своїх позицій прагне пояснити особистісні, культурні й соціальні явища.

Численні судження різних авторів, найчастіше  західних, про психоаналіз свідчать про наявність різнопланових, іноді протилежних точок зору на істоту фрейдовського навчання. І хоча престиж й авторитет психоаналізу останнім часом  трохи впав, [12] представляється актуальним звернутися до спадщини З. Фрейда і його послідовників і розглянути співвідношення між психоаналізом й окремими напрямками сучасної філософії.

 

ФІЛОСОФІЯ Й ПСИХОАНАЛІЗ

Багато західних, та й вітчизняних [2] дослідниківіз затверджують, що психоаналітичне вчення Фрейда ґрунтується на фактах клінічного спостереження за істеричними хворими й розгляді засновником психоаналізу власних сновидінь. Джерела психоаналізу лежать, за їхнім переконанням, у психіатричних, фізіологічних концепціях кінця XІХ століття. Що стосується філософських ідей, то вони не зробили ніякого впливу на Фрейда, тому що він не тільки з упередженням ставився до абстрактних міркувань філософів, але й фактично ніколи не звертався до філософських трактатів.

Інші дослідники вважають, що деякі філософські ідеї цілком вплинути на  становлення різних психоаналітичних концепцій.

Серед філософів, міркування яких про людину дали поштовх до формування навчання Фрейда, називаються імена Аристотеля, Платона, Шопенгауера, Ніцше й ін.

Важливо відзначити, що далеко не всі теоретики розділяють ніколи створений і нині підтримуваний міф про винятково наукової передумови психоаналізу. Зрозуміло, висування Фрейдом психоаналітичних ідей супроводжувалося переосмисленням розповсюджених наприкінці  XІХ століття методів лікування істеричних хворих. Однак, було б невірним співвідносити джерела виникнення психоаналітичного із Фрейда з його лікарською практикою, з тими ідеями й теоріями, які були їм почерпнуті з неврології, фізіології й інших дисциплін. Щодо цього  можна погодитися з висловленням С. Цвейга: "Фрейд виходить із медицини не більшою мірою , чим Паскаль із математики й Ніцше із філології. Безсумнівно, це джерело повідомляє його роботам відоме фарбування, але не визначає й не обмежує їхньої цінності" [2].

Теоретики психоаналітичної орієнтації довгий час розглядали Фрейда як ученого, що вперше відкрив сферу несвідомого й, тим самим, що зробив перевороту науці. Подібні подання є розповсюдженими, але досить далекими від щирого положення справ.

Так для деяких вчень, що виникли в рамках давньоіндійської філософії, було характерним визнання існування "нерозумної душі", "нерозумного життя", що протікає таким чином, що людині стають "непідвласні почуття". У ведійській літературі Упанішад говориться про "карму", що представляє собою життєву енергію, що є споконвічно несвідомою. Буддійське вчення також виходить із визнання наявності несвідомого життя.

Будучи знаком з філософією Платона, Фрейд міг почерпнути відтіля подання про несвідомий, тому що Платон міркує про проблему неусвідомленого знання людини. Та й інші теми, що розвивають у рамках давньогрецької філософії й впритул примикали до проблеми несвідомого, будь то сновидіння або спонукальні мотиви діяльності людини, не могли не зацікавити засновника психоаналізу. Не випадково, при обґрунтуванні або виправданні своїх психоаналітичних постулатів він, хоча й не часто прибігав до авторитетам Емпедокла й Аристотеля.

У філософії XVІІ-ХVІІІ ст. на передній план осмислення висунулися питання, пов'язані з розумінням природи психіки, визначенням ролі й місця свідомості в людському житті. Одним з основних було питання про те,  чи варто розглядати людську психіку як наділену винятково свідомістю, чи можна допустити наявність у ній чогось такого, що не має властивості свідомості, або ж частина процесів, що відбуваються автоматично, несвідомо й спонтанно, варто винести за межі психічного життя людини.

У Р. Декарта (1596-1650) це питання вирішувалося однозначно: він проголосив тотожність свідомості і психічного, уважаючи, що в психіці людини ні, і не може бути нічого, крім свідомо, що протікають процесів. Висловлення "я мислю, отже, я існую" стає відправною точкою його філософії.

Декарт не визнає існування страсті людської душі. Проти, у трактаті "Страсті душі" він почав спробу осмислення проблеми. У цьому трактаті Декарт не тільки здійснює класифікацію страстей, але й пише про боротьбу, що відбувається між "нижчою" частиною душі, названої їм "почуттєвою", і "вищою" її частиною - "розумною". Однак, він уважає, що частини душі не мають принципових розходжень й, тому, душа фактично одна. При цьому між двома частинами душі немає ніякої боротьби, оскільки розум є те, що визначає. Боротьба в душі людини відбувається лише тоді, коли та сама   причина викликає пристрасть, що робить вплив на тіло. У цьому випадку людська пристрасть викликає як би несвідомий рух тіла, у той час як душу стримує їх.

Проти абсолютизації влади розумного початку в людині виступив Спіноза (1632-1677), що вважав, що "люди скоріше додержуються керівництва сліпого бажання, чим розуму...". На противагу картезіанської філософії Спіноза висунув положення, відповідно до якого потяг є сама сутність людини. Ці подання про співвідношення розуму й страстей, свідомості й потягів людини знайшли своє відбиття в роботах ряду філософів, що висловлювали сумнів із приводу тих або інших положень картезіанської філософії.

Одним з таких філософів був Юм (1711-1776), що виступив проти розхожих подань, що будь-яка розумна істота погодить свої помисли з розумом.

Юм почав спробу довести, що, по-перше, сам по собі розум не може служити мотивом вольового акту, і, у других, цей розум аж ніяк не перешкоджає протіканню афектів. При цьому Юм думав, що в принципі розум й афекти не можуть протистояти один одному або заперечувати друг у друга пріоритет у керуванні волею людини й, отже, немає необхідності говорити про яку-небудь боротьбу між ними. У міркуваннях Спінози і Юма багато подібного з тим, що пізніше було виражено в психоаналітичному навчанні Фрейда.

Це, насамперед, положення про те, що в життєдіяльності людини  роль, що визначає, грають її несвідомі бажання або потяги, ніж свідомість, розум. Крім того, спінозівське трактування бажань і потягів людини в якості його самої таємної, основної суті цілком і повністю розділяються засновником психоаналізу.

Поряд із проблемою співвідношення розуму й ласощів важливе місце у філософії XVІІ-XVІІІ ст. займало питання про взаємозв'язки між свідомими й несвідомими сприйняттями, ідеями й судженнями, якими ставиться до філософського розуміння природи людського пізнання. Декарт визнавав наявність у людини "неясних" й "темних" сприйняттів, що виникають у силу двоїстого походження сприйняттів як таких, тому що відповідно до картезіанської філософії одні з них виникають у тілі, інші в душі людини. У свою чергу Спіноза розрізняв "ясні" й "неясні" ідеї.

У філософії Лейбниця (1646-1716) ця проблема розглядалася через призму так званих "малих перцепцій", "непомітних сприйняттів". Відповідно до його поглядів важко пояснити виникнення свідомих подань й ідей, якщо не припустити існування чогось такого, що не характеризується властивістю свідомості, але, проте, дрімає в людській душі. Спосіб міркування про необхідність визнання несвідомого й аргументація, до якого прибігає Лейбниць і Фрейд, багато в чому ідентичні. Так, якщо Лейбниць указує на порушення зв'язку між процесами сприйняття у випадку невизнання попередній свідомості станів людської душі, то аналогічно побудована й аргументація Фрейда. Він виходить із того, що допущення несвідомого необхідно в силу існування таких актів свідомості, для пояснення яких потрібне визнання наявності інших актів, що не є свідомими, тому що в даній свідомості є безліч пробілів. Тільки в цьому випадку, уважає він, не порушується психічна безперервність і стає зрозумілим істота пізнавального процесу з її свідомими актами.

Проблема несвідомого, одягнена у форму розгляду можливості існування неусвідомлених подань, знаходить своє відбиття у філософії Канта (1724-1804). Кант зауважує, що ми можемо усвідомлювати, що маємо подання, хоча й не усвідомлювати його. На цій підставі він розрізняє два види подань: "неясні" й "ясні". Кант не сумнівається не тільки в наявності в людини "неясних" подань, але й в існуванні почуттєвих споглядань і відчуттів, що сфера "неясних" подань у людини досить велика, у той час як доступні свідомості "ясні" подання не настільки численні.

Деякі ідеї Фрейда перегукуються з ідеями, висунутими Фіхте (1762-1814). Наприклад, ідеї, що затверджують несвідоме як  першооснова людського буття, вихідного матеріалу, з якого відбувається свідомість або теоретичне положення, відповідно до якого перехід від несвідомого до свідомості супроводжується в людини обмеженням волі, пов'язаним з накладенням різного роду заборон в ім'я збереження й підтримки життя. У той же час у Фіхте несвідоме - це вільна діяльність, що творить внутрішній і зовнішній світ людини, діяльність одухотворена як би зсередини, то для Фрейда несвідоме йде своїми коріннями в природну даність людської істоти, але не має, по суті справи, ніякого відношення до конструювання об'єктивної реальності.

Міркування про проблему несвідомого зайняли важливе місце в багатьох філософських роботах XІХ століття. У цей період намічується й здійснюється переворот від раціоналізму епохи Освіти й німецької класичної філософії до ірраціонального розуміння буття людини у світі.

Одним з філософів, що відстоюють іраціоналістську лінію у філософській думці, був Шопенгауер (1788-1860). У своїй головній праці "Світ як воля й подання" (1819) він висунув вчення, відповідно до якого початком усього сущого є несвідома "світова воля", а першим актом свідомості - подання. У волі перебуває джерело спонтанного розвитку, саме ця неприборкана й некерована сила дає поштовх до творення всіх реалій життя.

Що стосується пізнання людиною навколишнього світу, то, у Шопенгауера, лише, за допомогою подання цей світ стає доступним людській свідомості. Таким чином, свідома, інтелектальна діяльність людини становить лише щось побічне, що не має ніякого принципового значення для пізнання як такого, оскільки розум здатний осягти тільки явища, а не саму суть що відбувається. Усе виявляється детермінованим несвідомою волею.

Аналогічних поглядів дотримується й Ніцше (1844-1900). Як і Шопенгауер, він виходив з того, що в основі світу лежить несвідома воля, що дає початок всьому сущому. Виходячи із цього, несвідоме у філософії Ніцше кладе в основу, як пізнавальних процесів, так і всієї людської діяльності. Для пояснення всіх проявів життєдіяльності людей він уводить поняття "воля до влади", трактуючи її в якості природно даного, несвідомого інстинкту кожної людської істоти. Свідомість же вдруге й взагалі зникає, поступившись місцем автоматизму. Філософія Шопенгауера й Ніцше дуже вплинула  на формування психоаналізу. Багато ідей цих філософів у значній мірі визначили різні психоаналітичні концепції. Звичайно, між психоаналізом Фрейда й філософією Шопенгауера й Ніцше немає абсолютної тотожності. Навпроти, у розумінні несвідомого між ними є певні розбіжності. У Шопенгауера несвідоме споконвічно онтологічне: "світова воля" - першопричина всього сущого. Ніцше певною мірою  розділяє цю точку зору, але більша увага акцентує на розгляді несвідомого, як він функціонує в глибинах людської істоти. Для Фрейда ж несвідоме - це, насамперед, і головним чином щось психологічне, підмет осмисленню лише у зв'язку з людиною. Однак, міркування Шопенгауера й Ніцше про пріоритет несвідомого над свідомістю й розгляді несвідомого в якості важливого, визначального елемента людського життя імпонували Фрейду, що поставив всю цю проблему в центр свого психоаналітичного навчання.

Особливо варто сказати про німецького філософа й психолога Т. Ліпсе (1851-1914), що заявив, що несвідомі процеси являють собою особливу сферу психічного, потребуючого вивчення. Розглядаючи людську психіку, Ліпс висунув думку, відповідно до якої основним фактором психічного життя є несвідомі її прояви, і, отже, необхідно зосередити зусилля на тім, щоб зрозуміти й розкрити природу несвідомого, виявити й пояснити закономірності його функціонування.

У період, що передує зародженню психоаналізу, Фрейд неодноразово звертався до робіт Ліпса й, незважаючи на те, що він намагався довести, що використане їм поняття несвідомого не збігається з тим його трактуванням, яка мала місце в Ліпса, тому що останній акцентував увагу на описовому аспекті даної проблематики, у той час як у психоаналізі досліджуються динамічні сторони несвідомого, ідеї цього німецького філософа вплинули   на Фрейда.

Таким чином, ще до Фрейда багато філософів зверталися до проблеми несвідомого і їхні ідеї, безсумнівно, вплинули  на становлення психоаналітичного вчення Фрейда й, хоча Фрейда частіше розглядають як психіатр, його філософської спадщини не можна недооцінювати. Е. Фромм у своїй роботі "Психоаналіз і релігія" писав: "... Фрейд, останній великий представник раціоналізму Освіти й перший, хто показав його обмеженість. Він насмілився перервати пісні тріумфу, які розспівував чистий інтелект, Фрейд показав, що розум найцінніший з якостей людини сам підданий  впливу, що спотворює, страстей" [10].

 

ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ Й ІДЕЇ ФРЕЙДИЗМУ ТА НЕОФРЕЙДИЗМУ

Для розгляду основних питань реферату необхідно провести розмежування основних зрозумілої використовуваних у ході роботи.

Психоаналіз - частина психотерапії, лікарський метод дослідження, розвитий З. Фрейдом для діагностики й лікування істерії. Потім він був перероблений Фрейдом у психологічну доктрину, спрямовану на вивчення схованих зв'язків й основ людського щиросердечного життя. Ця доктрина будується на припущенні, що відомий комплекс патологічних подань, особливо  сексуальних, "витісняється" зі сфери свідомості й діє вже зі сфери несвідомого (яке мислиться як область панування сексуальних прагнень) і під усякими масками й одяганнями проникає у свідомість і загрожує духовній єдності Я, включеного в навколишній його світ. У дії таких витиснутих "комплексів" бачили причину забування, застережень, мрій, помилкових учинків, неврозів, і лікування їх намагалися проводити таким чином, щоб при бесіді можна було вільно викликати ці комплекси із глибини несвідомого й усувати їх, а саме надати їм можливість відреагувати. Прихильники психоаналізу приписують сексуальному центральну роль, розглядаючи людське щиросердечне життя в цілому як сферу панування несвідомих сексуальних прагнень до вдоволення або до невдоволення.

Виходячи з вищевикладеного, сутність психоаналізу ми можемо розглядати на трьох рівнях: психоаналіз - як метод психотерапії; психоаналіз - як метод вивчення психології особистості; психоаналіз - як система наукових знань про світогляд, психологію, філософію.

Розглянувши основний психологічний зміст психоаналізу, у подальшому ми будемо звертатися до нього як світоглядної системи.

У результаті творчої еволюції З. Фрейд розглядає організацію психічного життя у вигляді моделі, що має своїми компонентами різні психічні інстанції, позначені термінами: Воно, Я і супер-Его.

Під Воно розумілася найбільш примітивна інстанція, що охоплює все природжене, генетично первинному, підлеглому принципу задоволення й нічого не знаюче ні про реальності, ні про суспільство. Вона споконвічно ірраціональна й аморальна. Її вимогам повинна задовольняти інстанція Я (Его).

Его - підпорядковується принципу реальності, виробляючи ряд механізмів, що дозволяють адаптуватися до середовища, справлятися з її вимогами.

Его - посередник між стимулами, що йдуть як із цього Середовища, так і із глибин організму, з одного боку, і відповідними руховими реакціями з іншої. Особливе значення надавалося супер-Его, що служить джерелом моральних і релігійних почуттів, що є контролюючим і наказуючим агентом.

Вчення Фрейда прославилося, насамперед, тим, що проникнуло в схованки несвідомого. Однак, якщо обмежитися цією оцінкою, то можна випустити з уваги інший важливий аспект: відкриття Фрейдом складних, конфліктних відносин між свідомістю й неусвідомлюваними психічними процесами, що вирують за поверхнею свідомості, по якій сковзає при самоспостереженні погляд суб'єкта. Сама людина, думав Фрейд, не має перед собою прозорої, ясної картини складного пристрою власного внутрішнього миру з усіма його плинами, бурами, вибухами. І тут повинен  прийти психоаналіз із його методом "вільних асоціацій". Випливаючи біологічного стилю мислення, Фрейд виділяв два інстинкти, що рухають поводженням інстинкт самозбереження й сексуальний інстинкт, що забезпечує збереження не індивіда, а всього виду. Цей другий інстинкт був зведений Фрейдом у розряд психологічної догми (посилання на Юнга) і названий - лібідо. Несвідоме трактувалася як сфера, насичена енергією лібідо, сліпого інстинкту, що не знає нічого, крім принципу задоволення, що людина випробовує, коли ця енергія розряджається.

Подавлений, витиснутий сексуальний потяг розшифровувався Фрейдом по вільним від контролю свідомості асоціаціям його пацієнтів. Таку розшифровку Фрейд назвав психоаналізом. Досліджуючи свої власні сновидіння Фрейд, прийшов до висновку, що "сценарій" сновидінь при його гаданій безглуздості не що інше, як код потаєних бажань, що задовольняється в образах - символах цієї форми нічного життя.

Ідея про те, що на наше повсякденне поводження впливають несвідомі мотиви, розглянута Фрейдом у книзі "Психопатологія повсякденного життя" (1901).

Різні помилкові дії, забування імен, застереження, описки звичайно прийнято вважати випадковими, пояснювати їхньою слабістю пам'яті. По Фрейду ж у них прориваються сховані мотиви, тому що нічого випадкового в психічних реакціях людини немає. Усе причино обумовлено. В іншій роботі "Дотепність і його відношення до несвідомого" (1905) жарти або каламбури інтерпретуються Фрейдом, як розрядка напруги, створеного тими обмеженнями, які накладають на свідомість індивіда різні соціальні норми.

Схема психосоціального розвитку особистості від дитячого віку до стадії, на якій виникає природний потяг до особи протилежної підлоги розглядається Фрейдом в "Трьох нарисах по теорії сексуальності" (1905).

Однієї із провідних версій Фрейда є Едиповий комплекс, як споконвічна формула відносини хлопчика до батьків: хлопчик відчуває потяг до матері, сприймаючи батька як суперника, що викликає й ненависть і страх.

У період першої світової війни Фрейд вносить корективи у свою схему інстинктів. Поряд із сексуальним у психіці людини присутній інстинкт прагнення до смерті (Тонатос як антипод Еросу), по Фрейду, цей інстинкт містить у собі й інстинкт самозбереження. Під ім'ям Тонатос малося на увазі не тільки особливе тяжіння до смерті, але й до знищення інших, прагнення до агресії, що зводилася в ранг відомого, закладеного в самій природі людини біологічного спонукання.

Фрейда оточувало безліч учнів. Найбільш самобутніми з них були К. Юнг (1875-1961) і А. Адлер (1870-1937), що створили власні напрямки. Перший назвав свою психологію аналітичною, другий індивідуальною. Їхні імена в психоаналізі були так тісно пов’язані, що коли Юнг, представляючись хоронителеві Британського музею, назвав своє прізвище, той перепитав: "Фрейд-Юнг-Адлер", і почув у відповідь пробачливе: "Ні, тільки Юнг" [2].

По вираженню К. Юнга послідовники Фрейда вчилися у свого "батька" не тому що він наставляв, а тому, що він робив" [10]. Незадоволеність психоаналітичними методами й необхідність перегляду з постулатів ортодоксального фрейдизму привели його найближчих послідовників до особистого розриву із Фрейдом, але не до розриву із психоаналізом.

Першим нововведенням Юнга було поняття про "колективне несвідоме". Якщо по Фрейду, у несвідоме індивіда можуть увійти явища, витиснуті зі свідомості, то Юнг уважав її насиченої формами, які в жодному разі  не можуть бути індивідуально придбаними, але є даром далеких предків. Аналіз дозволяє "намацати" цей дарунок, утворений декількома потаєними психічними структурами, які Юнг назвав архетипами. Архетипи діють у людині інстинктивно. У своїй знаменитій роботі "Архетип і символ" Юнг у такий спосіб пояснює суть цього поняття: "Під архетипами я розумію колективні по своїй природі форми й зразки, що зустрічаються практично по всій землі як складені елементи міфів й у той же час є автохтонними індивідуальними продуктами несвідомого походження. Архетипічні мотиви беруть свій початок від архетипічних образів у людському розумі, які передаються не тільки за допомогою традиції й міграції, але також за допомогою спадковості. Ця гіпотеза необхідна, тому що навіть самі складні архетипічні зразки можуть спонтанно відтворюватися без якої-небудь традиції. Прообраз або архетип є сформульованим підсумком величезного технічного досвіду незліченного ряду предків. Це, так сказати, психічний залишок незліченних переживань того самого   типу".

Поняття архетипи Юнг роз'ясняє на основі навчання про колективному несвідомий, він проводить чіткий поділ між індивідуальним і колективним несвідомим. Індивідуальне несвідоме відбиває особистісний досвід окремої людини й складається з переживань, які колись були свідомими, але втратили свій свідомий характер у силу забуття або придушення. Колективне несвідоме - це загальнолюдський досвід, характерний для всіх рас і народів. Воно являє собою сховані сліди пам'яті людського минулого. Воно зафіксовано в міфології, народному епосі, релігійних віруваннях і проявляється, тобто  виходить на поверхню, у сучасних людей через сновидіння. Тому для Юнга головним показником дії несвідомого є сновидіння і його психоаналітична діяльність.

Затверджуючи, що "теорія сексуальності надзвичайно важлива для мене й в особистісному, і у філософському змісті" [12] Юнг, проте, не підтримував її, як єдине вираження психічної цілісності особистості й приводить численні приклади "неврозів, у яких проблема сексуальності відігравала підлеглу роль, а на передній план виходили інші фактори, наприклад, проблема соціальної адаптації, тиск трагічних обставин життя, міркувань престижу й т.д." [10].

Адлер, модифікуючи вихідну доктрину психоаналізу, виділив як  фактор розвитку особистості почуття неповноцінності, породжене, зокрема, тілесними дефектами. Якщо Фрейд у поясненні мотивів поводження особистості зосереджував свою увагу на виявленні причини дій людини, то А. Адлер уважав, що для цього необхідно знать кінцеву мету його устремлінь, "несвідомий життєвий план", за допомогою якого він намагається перебороти напругу життя й свою непевність. Відповідно до навчання Адлера, індивід через тілесні дефекти (недосконалості людської природи) випробовує почуття неповноцінності або малоцінності. Прагнучи перебороти це почуття й самоствердитися серед інших, він актуалізує свої творчі потенції. Цю актуалізацію Адлер, використовуючи понятійний апарат психоаналізу, називає компенсацією або сверхкомпенсацією. Сверхкомпенсація - це особлива соціальна форма реакції на почуття неповноцінності. В "комплексі неповноцінності" Адлер бачить джерело неврозів.

Якщо ми розглядаємо психоаналіз як систему наукових знань про світогляд, психологію й філософію, то фрейдизм - це загальна назва різних шкіл і напрямків, що прагнуть застосувати психологічне навчання З. Фрейда для пояснення явищ, що ставляться до людини, суспільству й культурі і А. Адлер, і К. Юнг є представниками фрейдизму.

Наприкінці  30-х років виник неофрейдизм   - психоаналіз, що  з'єднав, Фрейда із соціологічними теоріями. Покритикувавши  ряд положень класичного психоаналізу в тлумаченні внутрішньо психічних процесів, але залишивши найважливіші його концепції (ірраціональні мотиви людської діяльності, споконвічно властивому кожному індивідові), представники неофрейдизма перенесли центр ваги на дослідження міжособистісних відносин.

Це зроблено в прагненні відповісти на питання про людське існування, про те, як людина повинен жити й що повинен робити. Причиною неврозів у людини вони вважають тривогу, що зароджується ще в дитини при зіткненні з ісходно ворожим їй світом й, що підсилюється при недоліку любові й уваги. Пізніше такою причиною стає неможливість для індивіда досягти гармонії із соціальною структурою сучасного суспільства, що формує в людини почуття самітності, відірваності від навколишніх, відчуження. Саме суспільство розглядається як джерело загального відчуження й зізнається ворожим корінним тенденціям розвитку особистості й трансформації її життєвих цінностей й ідеалів. Через зцілення індивіда може й повинне відбутися зцілення всього суспільства. До числа найбільш відомих представників неофрейдизма ставляться Карен Хорні (1885-1953), Ерих Фром (1900-1980), В. Райх (1897-1957), Г. Маркузе (1898-1979) і ін.

Провідним представником неофрейдизма був Е. Фромм. Значні роль у формуванні поглядів Фромма зіграло те, що в 1929-1932 р. він був співробітником Інституту соціальних досліджень у Франкфурте-на-Майне, де в ті роки складалася Франкфуртська школа (М. Хоркхаймер, Т. Адорно, Г. Маркузе). Фромм приймає ту інтерпретацію марксизму, що зложилася в цій школі, прагнучи синтезувати ідеї "молодого Маркса" із психоаналізом й іншими сучасними філософськими плинами (екзистенціалізм, філософською антропологією й ін.). Він уважав, що в особистості немає нічого природженого. Всі її психічні прояви - це наслідок заглибленості особистості в різні соціальні Середовища. Однак, на відміну від марксизму, Фромм виводить характер формування того або іншого типу особистості не із прямого впливу соціального Середовища, а з подвійності людського існування: "екзистенціальної" й "історичної". До екзистенціальної складової людського буття він відносить два факти: людина, за його словами, споконвічно перебуває між життям і смертю, "він кинутий у цьому світі у випадковому місці й часі" й "вибирається з нього знову ж випадково", існує протиріччя тим часом, що кожна людська істота є носієм всіх закладених у ньому потенцій, але не може реалізувати їх у результаті короткочасності свого існування. Людина не може уникнути цих протиріч, але реагує на них різними способами, відповідно до своєму характеру й культурі.

Зовсім іншу, по Фромму, природу мають історичні протиріччя. Вони не є необхідною частиною людського існування, а створюються й дозволяються людиною або в процесі його власного життя, або в наступні періоди історії. Усунення історичних протиріч Фромм зв'язував зі створенням нового гуманістичного суспільства.

У книзі "Революція надії" (1968) Фромм викладає свої подання про шляхи гуманізації сучасного суспільства. Він покладав більші надії на введення "гуманістичного планування", "активізацію індивіда шляхом заміщення методів "відчуженої бюрократії" методами "гуманістичного керування", зміни способу споживання в напрямку збільшення "активації" людини й усунення його пасивності, поширення нових форм психодуховної орієнтації", які повинні бути "еквівалентами релігійних систем минулого". Одночасно Фромм висуває ідею створення невеликих спільностей, у яких люди повинні мати свою власну культуру, стиль життя, манеру поводження, засновану на загальних "психодуховних орієнтаціях", що нагадує результати й символи церковного життя.

На творчість одного з лідерів неофрейдизма К. Хорні вплинула ситуація соціальних потрясінь, у які ввійшов світ у період другий світовий воїни, пов'язаних із установленням фашистського панування в Німеччині й фашистській окупації Європи. Як й інші по-слідчі Фрейда, вона надавала важливого значення несвідомим процесам і психічному життю людини.

Своєрідність К. Хорні виявилося в тім, що основним мотивом вона вважала прагнення до безпеки, яка постійно народжувалася зі стану остраху й страху індивіда. Почуття тривоги, яке Хорні вважала базовим для поводження індивідів, на її думку, супроводжують людину протягом  всього життя. Воно може бути викликано недоліком поваги, ворожою атмосферою й насильницьким придушенням із за допомогою влади або авторитету. Хорні доводить, всі конфлікти, що виникають у дитинстві, породжуються відносинами дитини з родителями. Саме через характер цих відносин у нього виникає базальне почуття тривоги, що відбиває базальне почуття тривоги в потенційно ворожому світі. Невроз є не що інше, як реакція на тривожність, описані ж Фрейдом перекручення й агресивних тенденцій є не причиною неврозу, а його результатом.

У книзі "Наші внутрішні конфлікти" (1945) К. Хорні формує три типи спрямованості поводження особистості стосовно навколишніх її людей:  до людей, як потреба в любові; від людей, як потреба в незалежності; проти людей, як потреба у владі.

При стійкому домінуванні в поводженні індивіда одного із цих векторів складаються три типи невротичної особистості: послужливої, шукаючої любові, схвалення за всяку ціну; що намагається йти від суспільства; агресивного, прагнучого престижу й влади.

Оскільки всі ці форми реакцій є неадекватними, створюється порочне коло: тривожність не усувається, а навпаки, наростає, породжуючи всі нові й нові конфлікти.

Ідеї нефрейдизма, незважаючи на свої психологічні концепції, мали величезний вплив на громадське життя, етику, культуру. Погляду неофрейдистгов одержали особливо широку популярність у середині 60-х років у часи виступів "нових лівих", які з ентузіазмом сприйняли ідеї Райха про "сексуальну революцію", Маркузе про "одномірний" людині й необхідності "великої відмови" як від капіталізму, так і соціалізму, перекрученого тоталітарною системою влади.

 

СУЧАСНІ ПОГЛЯДИ НА ПСИХОАНАЛІЗ

Проблема соціальної адаптації є однією з найважливіших у сучасному світі. В зв'язку з цим виникає необхідність подальшого теоретичного аналізу і практичного розвитку як самого психоаналізу, так і різноманітних шкіл і напрямків, для яких психоаналіз є теоретичною основою. Цю проблему досліджував видатний представник психоаналізу Е. Фромм. Його висновки щодо розвитку і кризи психоаналізу і сьогодні є актуальними і заслуговують на всебічний аналіз.

Е. Фромм аналізує причини, що сприяють зменшенню інтересу до психоаналізу, і, виходячи з цього, показує шляхи розвитку цього напрямку, розкриває головні теоретичні положення класичного (ортодоксального) психоаналізу, сформульованого Фройдом, та головні його відгалуження, що існують сьогодні.

Розглядаючи кризу психоаналізу, Фромм висвітлює шлях становлення психоаналізу, формування головних його положень. Виникнення психоаналізу було пов'язане не тільки з розвитком і становленням нової теорії, а й з виникненням респектабельного економічного ринку.

Розглядаючи суперечності теорії та особистості Фрейда, Фромм показує, що для подальшого розвитку психоаналізу існує принаймні два шляхи: один - це розвиток фрейдівської часткової теорії несвідомого у загальну теорію, яка охоплює весь спектр придушених психічних спонукань, інший - експлуатація тих положень теорії Фройда, якими суспільство споживання найлегше може опанувати.

Бюрократизація психоаналізу - один з чинників, який зумовив його кризу. Ще більш важливе значення мають зміни в суспільстві, що відбулися після першої світової війни, - кібернетизація, поява типу "функціонера" із супутньою йому втратою індивідуальності, загроза ядерної війни. Більшість аналітиків, відбиваючи переважно інтереси середнього класу, стали більш обережними й пильними.

В опозиції до більшості були вчені-аналітики, які спробували поєднати психоаналіз та прогресивні соціальні теорії, які були пов'язані здебільшого з іменем К. Маркса. До цих вчених Фромм відносив Вільгельма Райха, С. Бернфельда та себе. Фромм аналізував вказані проблеми у працях "Психоаналіз і соціологія", "Християнська догма". Пізніше Р.Д. Ленг, будучи одним з найбільш оригінальних творчих мислителів у психоаналізі, зробив аналіз його проблем з радикальних політичних і гуманістичних позицій.

Помітна увага до психоаналізу була виявлена і з боку представників Франкфуртської школи. Теодор Адорно, Макс Хоркхаймер, а також Жан Поль Сартр зробили дуже цікавий внесок у психоаналітичну теорію в межах власної екзистенціальної філософії. Проте, на жаль, головні положення психоаналізу у цих теоріях витлумачували неадекватно. Наприклад, Маркузе відзначає, що його праця "залишається винятково у сфері теорії й не заторкує ту технічну дисципліну, на яку перетворився психоаналіз". Показово, що під словом "технічна" він мав на увазі клінічні, емпіричні дані. Проте найбільша цінність психоаналізу Фрейда - у використовуванні ним емпіричних спостережень та у їхньому тлумаченні, тому не можна проводити розмежувальну лінію між філософією та аналітичною теорією. Спроба сконструювати "філософію психоаналізу", ігноруючи його емпіричну базу, призведе до серйозних помилок у розумінні цієї теорії. Наприклад, у своїх працях "Ерос і цивілізація", "Одновимірна людина", "Спроби про звільнення" Маркузе допускає серйозні помилки у тлумаченні фрейдівської теорії. Так, наприклад, він неправильно розуміє фройдівські "принцип реальності" та "принцип задоволення". Маркузе, схоже, поділяє популярну ілюзію, відповідно до якої життя полягає в здобуті задоволення, а "принцип реальності" зводиться до соціальної норми, відповідно до якої всі цілі людини мають бути спрямовані до праці й виконання свого обов'язку. Проте тлумачення Фройда є зовсім іншим - під принципом реальності він розумів "модифікацію" принципу задоволення, а не його протилежність.

Принцип реальності, згідно з Фрейдом, полягає в тому, що будь-яка людська істота має здатність сприймати реальність і схильність захищатися від тієї шкоди, яку може заподіяти нічим не стримуване задоволення інстинктів. Таке розуміння нічого спільного не має з нормами тієї чи тієї соціальної структури. У такий спосіб формується "соціальний характер" певної культури чи класу. В кожному суспільстві неспецифічна людська енергія трансформується в специфічну енергію, яку суспільство може використовувати для свого подальшого функціювання. Те, які саме імпульси придушують, залежить від характеру суспільної системи, а не від розходження у тлумаченні "принципу реальності".

Маркузе неправильно тлумачить також термін "придушення", наділяючи його соціальним змістом "гноблення", натомість Фрейд розумів під "придушенням" динамічний процес, коли придушене є несвідомим.

Поняття "придушувати" має два значення: перше з них є загальноприйнятим і синонімічне словам "гнітити" та "стримувати"; друге, психологічне, значення, яке використовувалося Фрейдом, означає "переставати що-небудь усвідомлювати". Через неточне використання терміна "придушення" Маркузе спотворює головний принцип психоаналізу.

У такий самий спосіб Маркузе поводиться не тільки з Фрейдом, а й з Марксом. Загалом він показує, що поділяє головну мету Маркса - побудову соціалістичного суспільства. Проте інфантильний ідеал людини, який створив Маркузе, діаметрально протилежний Марксовому образу творчої, активної людини, здатної любити і цікавитися всім, що її оточує. Таким чином, синтез теорій Фрейда та Маркса в інтерпретації Маркузе неадекватний: він перетворив емпіричні концепції Фройда на предмет філософської спекуляції, причому досить плутаної.

Фромм виокремлює чотирьох психоаналітиків, які, на його думку, зробили особливий внесок у розвиток психоаналізу. Це Карен Хорні, Гаррі Стек Саллівен, Ерік Ерікссон та Мелані Кляйн. Хорні переосмислила головні положення фрейдівської концепції жіночої психології, а пізніше відмовилася від теорії лібідо й поставила на перше місце значення культурних чинників. Саллівен висунув концепцію психоаналізу як теорії "міжособистісних відносин" і також відкинув теорію лібідо. Ерікссон зробив значний внесок у розробку теорії дитинства та впливу суспільства на розвиток людини у дитячому віці. Величезною заслугою Кляйн є вияв глибокої ірраціональності людини, прояв якої можна спостерігати вже у дитини, що дало змогу потіснити раціоналістичні тенденції у психоаналізі.

До такої конформістської тенденції належить і его-психологія. Ця теорія зосередила всю свою увагу на Его і перестала звертати увагу на Ід - ірраціональні пристрасті, які мотивують людину і які вона не усвідомлює. Сам Фройд переглянув термінологію своєї теорії і певною мірою саму теорію у зв'язку з новими відкриттями - несвідомими аспектами Его, у світлі яких попередня класифікація стала здаватися трохи застарілою. Однією з перших праць з его-психології була праця Ганни Фрейд "Его та захисні механізми".

Его-психологи підкреслюють, що праця Ганни Фрейд ґрунтується на дослідженнях несвідомих аспектів функціювання Его, які розробляв Фрейд. Проте це не зовсім так: хоча інтерес Фройда до Его зростав, його аналітична психологія, як і раніше, була зосереджена на несвідомих спонуканнях, які мотивують людську поведінку. Тому Фройд завжди залишиться "психологом Ід".

Фундатором его-психології є Хайнц Хартман. Свої головні погляди він сформулював у праці "Его-психологія та проблема адаптації", де він обґрунтував основи нової системи, зосередивши свою увагу на проблемі адаптації. Хартман вважає, що психоаналіз еволюціонував: якщо спочатку він займався проблемами патологічної психіки і головним інструментом виявлення патології був Ід, то тепер предметом дослідження психоаналізу є нормальна психіка, психоаналіз має право претендувати на те, щоб вважатися загальною психологією у найширшому розумінні цього слова.

Результатом цього стало те, що его-психологи зосередили свою увагу на механізмах, які призводять до досягнення адаптації.

Головна теза, яка є засадовою для подальшого розвитку его-психології, полягає в тому, що не будь-яка адаптація до навколишнього середовища є конфліктом; розвиток сприйняття, намірів, творчості, все, що відбувається у фазах моторного розвитку та у процесах навчання і дорослішання, - відбувається безконфліктно. Его-психологія підкреслює роль волі, а також енергії лібідо, "позбавленої сексуальності", "позбавленої агресії" деструктивної енергії, яка надає Его енергію для виконання його функцій, включаючи вольові. Ці концепції є, звичайно, явним відхиленням від фройдівської концепції, її переважної уваги до ірраціональних сил. Фройд розглядав несвідоме як неструктурований "казан пристрастей". Більшість его-психологів припускає, що несвідоме має структуру, якщо і не логічну, то протологічну. Его та Ід розглядаються уже не як протилежності, а як континууми. З цього випливає, "що припущення Фройдом дихотомії між принципом задоволення та принципом реальності, мобільними та зв'язаними енергіями, а також між первинними та вторинними процесами також уявляються як континууми" [13, 500]. Таким чином, як Его, так і Ід, уявляється ієрархічним континуумом сил і структур, який існує на всіх рівнях ієрархії. Згідно ж з Фрейдом, між Его та Ід завжди існував конфлікт, конфлікт протилежностей, який призводив до нових явищ, породжених цим конфліктом. У результаті діалектичний метод поступається місцем теорії, в якій концепцію конфлікту протилежностей замінює концепція еволюційного зростання в структурованій ієрархії.

Ще більше конформістський характер его-психології виявляється в переоцінці головної мети Фрейда. Головною метою Фрейда була терапія, а також розвиток людини, звільнення її від гнітючих комплексів та інших негативних проявів несвідомого. Це знайшло відображення у гаслі, яке сформулював Фрейд: "Де був Ід, там стане Его". У цій фразі знайшла відображення віра Фрейда в розум. Вона є головним змістом його методу звільнення людини шляхом перетворення несвідомого на усвідомлене. Для Фройда головним було досягнення оптимального рівня Его, якого людина в змозі досягти, а не максимального його рівня. Він сформулював нормативний принцип, який ґрунтувався на його теорії людини. Згідно з цим принципом людині варто намагатися в міру своїх можливостей замінити Ід на Его. Чим більше їй це вдається, тим більше вона може уникнути невротичного та екзистенціального страждання.

Фромм приділяє величезну увагу визначенню "психічного здоров'я" особистості, оскільки, саме виходячи з цього визначення, на його погляд, і варто розуміти головні завдання психоаналізу. Его-психологи в особі Хартмана дають конформістське визначення психічного здоров'я. Хартман говорить, що атрибут ідеального здоров'я не може існувати в принципі і що неможливо недооцінювати величезну різноманітність особистостей, яких варто вважати здоровими, з практичної точки зору, так само, як і наявність безлічі типів особистостей.

Фромм категорично заперечує проти такого формулювання, оскільки, відзначає він, слова "з практичної точки зору" нівелюють головне завдання психоаналізу і ведуть до існування двох визначень психічного здоров'я. Одне з цих визначень розглядає функціювання психіки з погляду її оптимального зростання. Фромм називає цю концепцію "гуманістичною", оскільки її центром є людина. Формулювання Фройда, згідно з яким "психічне здоров'я" означає здатність любити і працювати, передбачає, що особистість, яка наділена ненавистю, духом руйнування і не здатна любити, не можна назвати здоровою. "Проте чи не змогла б така особистість відмінно функціювати за певного суспільного ладу?", - ставить питання Фромм. Наприклад, хіба у нацистській Німеччині не процвітали фашисти, натомість нормальні люди виявлялися зовсім непристосованими до життя в ній? Фромм ставить запитання, чи не краще пристосована до нинішнього технологічного суспільства відчужена людина, у якої слабо виражені здатність любити та індивідуальність, ніж людина ранима і глибоко чутлива? А слова "з практичної точки зору" означають, що коли певну особистість вважають бажаною, з суспільної точки зору, то, і з психологічної точки зору, її вважають здоровою.

Тому Хартман тут позбавляє Фрейда найголовнішого - його радикалізму. Своїм визначенням "людського" та "соціального" здоров'я і прямим запереченням соціальної патології він протиставив себе Фройду, коли говорив про "колективні неврози" та "патології цивілізованих суспільств".

У сучасному суспільстві, відзначає Фромм, придушують зовсім інші спонукання: бажання жити повним життям, бути вільним і любити. Більше того, якби люди сьогодні були душевно здоровими в людському значенні цього слова, то вони були б менш здатні виконувати свою соціальну функцію. Проте при цьому вони б протестували проти хворого суспільства і вимагали соціально-економічних змін.

Тому, робить висновок Фромм, его-психологія робить рішучу ревізію системи Фройда. Але при цьому, підкреслює Фромм, найважливіша ревізія - та, яку его-психологія не зробила. А саме - не розробила "Ід-психологію", тобто не спробувала зробити свій внесок у розвиток того, що становить підґрунтя системи Фрейда, - у науку про ірраціональне. Вона не поглибила наші знання про несвідомі конфлікти, про опір раціоналізації.

Страшна загроза майбутньому людства багато в чому зумовлена тим, що воно нездатне визнати хибність "здорового глузду", вважаючи, що "здоровий глузд" - це і є розум. Якби его-психологія була радикальнішою, вона б проаналізувала феномен здорового глузду, причини його міцності та негнучкості, а також способи його зміни. Коротше кажучи, зробила б однією із своїх турбот критичний аналіз суспільної свідомості. Проте его-психологія не зважилася на настільки радикальні дослідження, вона задовольнилася досить абстрактними спекуляціями, які не збагачують наших знань ні у галузі психіатрії, ні у галузі соціальної психології.

Его-психологія надає вирішального значення раціональним аспектам адаптації, навчання, волі. Але вона не враховує той факт, що сучасна людина нездатна змінити своє майбутнє самотужки і що "навчання" найчастіше не відкриває їй очі на навколишній світ, а робить її ще більш незрячою.

Ревізія, яку проводить его-психологія, почалася не тільки з вивчення психології адаптації, сам по собі цей напрямок є психологією адаптованого психоаналізу, адаптованого до соціальної науки XX ст. Конформістські теорії цілком відповідають духові нашого тривожного часу. Проте саме вони позбавляють психоаналіз життєвої сили, яка зробила його одним з найбільш значущих явищ XX ст.

Але, незважаючи на це, его-психологи продовжують залишатися лідируючою школою в психоаналітичному русі. На це є дві причини. З одного боку, его-психологи намагаються довести, що вони є пристрасними фройдистами, і увійти до психоаналітичного руху на законних підставах. З іншого, - вони задовольнили давню мрію офіційних психоаналітиків адаптуватися до суспільства й стати респектабельними. Тобто психоаналіз зневажив продуктивний розвиток "Ід-психології". Тому его-психологія була "ідеальною" відповіддю на кризу психоаналізу - "ідеальною", якщо відкинути всі надії на радикальну, плідну ревізію головних теоретичних напрямків вчення про несвідоме.

Погляди і роздуми Фромма про подальший розвиток психоаналізу поділив С. Нахт, який був одним з видатних ортодоксальних аналітиків. У своїй доповіді на симпозіумі психоаналітиків "Взаємовпливи в розвитку Его та Ід" Нахт заявив: "Спроба підняти психоаналіз на висоту загальної психології… чого бажали серед інших Хартман, Одьє і де Соссюр… здається мені найменшою мірою кроком назад, що вихолощує суть психоаналізу; його мета - зміна нашої методології". Фромм ще більше конкретизує цю думку, він вважає, що его-психологічна школа є відступом від самої суті психоаналізу.

Фромм підкреслює, що психоаналіз ще рано скидати з рахунків, оскільки дедалі стає ясніше, що нинішня криза людства - це проблема, для розуміння та розв'язання якої потрібне глибоке знання людських реакцій, і що саме психоаналіз здатний допомогти в її розв'язанні. Психоаналіз являє собою також дуже перспективну галузь наукового дослідження, особливо для тих, хто спроможний і творчо мислити і має дар спостерігати важкодоступні психічні процеси, в яких самому досліднику необхідно брати участь.

Фромм висловлює впевненість у тому, що творче відродження психоаналізу можливе лише у тому випадку, якщо він зможе побороти свій позитивістський конформізм і знову почне виконувати функції соціальної критики новаторської теорії в дусі радикального гуманізму.

Такий психоаналіз, на думку Фромма, зможе проникнути ще глибше в несвідоме і буде критично ставитися до всіх соціальних установ, які спотворюють і деформують людину. Фромм бачить завдання психоаналізу зовсім в іншому, ніж его-психологи: він вважає, що психоаналіз повинен займатися процесами, які могли б привести людину до соціальної адаптації до суспільства. Зокрема, він досліджує психологічні явища, через які сучасне суспільство варто вважати патологічним: відчуження, тривогу, самотність, страх глибоких почуттів, бездіяльність, відсутність радості. Ці симптоми сьогодні вийшли на перший план, подібно до того, як за часів Фройда на першому плані стояло придушення сексуальності. Тому "психоаналітична теорія повинна бути сформульована так, щоб зрозуміти несвідомі аспекти цих симптомів і патогенні умови суспільства та родини, які їх створюють" [13, 506].

Таким чином, завдання психоаналізу в майбутньому пов'язані з вивченням "патології нормальності", яку породжує кібернетизоване, технократичне суспільство нашого сьогодення та майбутнього.

 

ВИСНОВОК

На підставі вищесказаного можна зробити висновок, що взаємовідношення між психоаналізом і філософією досить стійкі й багатогранні.

По-перше, філософські ідеї мислителів минулого вплинули на становлення й формування психоаналітичного навчання Фрейда про людину й культуру.

По-друге, у своїй органічній єдності фрейдовське подання про психічну реальність і буття людини у світі утворять психоаналітичну філософію, що робить не менший вплив на суспільну свідомість у країнах, як Заходу, так і Сходу, чим інші філософські плини.

По-третє, психоаналітичні ідеї усе активніше вторгаються в різні напрямки сучасної філософії. Більше того можна з "повною підставою говорити про те, що в найближчому майбутньому психоаналітичне навчання Фрейда про людину й культуру не тільки втратить свого впливу на розвиток західної філософської думки, але, навпроти, збереже свою значимість в умовах зближення між собою різних філософських шкіл" [6].

Головне полягає в тому, що психоаналітичні концепції є центром притягання філософів різних світоглядних орієнтацій, незалежно від того, наскільки гостро й принципово вони критикують окремі психоаналітичні положення або, навпроти, некритично запозичать основні ідеї Фрейда.

У зв'язку із цим, однієї з важливих завдань досліджень нині існуючих й у перспективі можливих філософських шкіл є далекими від осмислення психоаналітичної філософії.


 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Фрейд З. Я и Оно. Хрестоматия по истории психологии. - М., 1980.

Фрейд З. Психология бессознательного. Сборник произведений. Составитель М. Г. Ярошевский. - М., 1989.

Фрейд З. Лекции по введению в психоанализ. - М., 1997.

Фрейд З.  Основные психологические теории в психоанализе. - М., 1923.

Цвейг С. Казанова. Фридрих Ницше. Зигмунд Фрейд. - М., 1990.

Лейбин В. Психоанализ и современная западная философия. - М., 1990.

Введение в философию: учебник для вузов. Часть 1 (под ред. Фролова). - М., 1989.

Краткий очерк истории философии (под ред. М. Иовчука и др.). - М.,1981.

Современная западная философия. Словарь под ред. В. Лекторского и др. - М., 1991.

Сумерки богов. Сборник. Составитель А. Яковлев.

Ярошевский М.Г. Краткий курс истории психологии. - М., 1995.

Шерток Л. Непознанное в психике человека. - М., 1982.

Фромм Э. Гуманистический психоанализ. - СПб., 2002.

 

 


Переплет дипломов
Главная Новости О компании Наши услуги Цены Способы оплаты Авторам Вопрос-ответ Карта сайта Контакты
Партнеры: "ЦОДНТИ" "Первая Переплетная Мастерская""ЮТЭК"
Academic Journal Catalogue (AJC)