Contribution to International Economy

Світоглядний зміст наукової картини світу

Вступ

Неперервний поступ у науковому пізнанні світу супроводжується постійним удосконаленням і розширенням теоретичної моделі чи загальнонаукової картини Універсуму. Ці трансформації в останні десятиліття характеризуються тенденцією до включення в структуру наукової картини дійсності смисложиттєво-ціннісного світу людини, в результаті чого споконвічне світоглядне питання про наше місце і роль у Всесвіті набуває нового концептуального звучання. Традиційна «безсуб’єктна» природничо-наукова картина світу поступається місцем такій, що не применшує значення людського чинника.

Важливою метою наукового пізнання з погляду його методологічної самосвідомості є побудова картини світу, яка була б максимально достовірною, загальною, вичерпною та переконливою. Завдання творців картини світу – показати природу як сутнє, те що протистоїть людині й за допомогою чого вона себе водночас розкриває. Проте не менш важливо виявити її ціннісний потенціал, оскільки неможливо збагнути феномен істинної науки і перспективи її подальшого розвитку без аналізу ціннісної визначеності теоретичної картини (образу, моделі) світу та її місця в аксіосфері культури. Такий підхід актуалізує нерозривний зв'язок науково значущих відкриттів з ідеалами, нормами і цінностями, які посідають чільне місце в сучасному світогляді.

Наукова картина світу передбачає передовсім інтегральну єдність усієї суми наукових знань як системи теоретичних уявлень, ідей, гіпотез, принципів і теорій. Цінності в такій картині світу постають об’єднавчим чинником, оскільки саме завдяки їм усвідомлюється цілісний зміст і смисл об’єктивного знання. Дослідження людського, ціннісного виміру знання та його ролі в розв’язанні конкретно-наукових проблем космології, квантової фізики, екології, біосферології та інших дисциплін дає матеріал для філософських узагальнень і спонукає до нових інтерпретацій людиномірності та ціннісної релевантності власне наукової картини світу. [2]

Дослідження ціннісних вимірів науки важливе ще й тому, що й досі не розв’язаною залишається проблема гуманітаризації наукового знання на тлі триваючої дегуманізації соціально-політичних, економічних, інформаційних, ідеологічних і багатьох інших процесів у глобальному масштабі. Це так само пов’язано з недостатнім усвідомленням аксіологічної зумовленості пізнавальної діяльності та людиномірності будь-яких соціокультурних феноменів. Актуальним залишається й виявлення ціннісних основ єдності наукового та поза наукового знання, реалізація гуманістично-ціннісного потенціалу їхньої взаємодії.

Наукова картина світу в самій своїй основі містить передумови аксіологічного підходу до реальності, тому що ціннісно-нейтральна наука, реалізуючи свої конкретні цілі, здатна породжувати проблеми, у тому числі й глобального характеру. Тож актуальність аналізу світоглядного змісту наукової картини світу випливає з нагальної потреби в оновленому розумінні місця людини в сучасному світі з урахуванням оригінального внеску різних наук і в контексті загальнонаукової картини реальності як універсальної моделі Всесвіту.

Об’єктом аналізу є наукова картина світу в філософському контексті становлення, трансформації, соціокультурно-ціннісної зумовленості.

Предметом осмислення є ціннісні виміри, характеристики, параметри загальнонаукової картини світу, взаємозв’язок філософії та світогляду, місце філософії в розумінні наукової картини світу

Філософія і світогляд

Існування людини у навколишньому світі, природі і суспільстві є способом реального утвердження її сутнісних ознак, можливостей, котрі реалізуються як через її практичну діяльність, так і в процесі духовного виробництва. Саме на цій основі у людини виникає, тільки їй притаманне, специфічне духовне осмислення і переживання існуючого світу речей і предметів, суспільного середовища у формі відчуттів, сприймань, уявлень, емоцій, котрі формують відповідне світовідчуття, світосприймання і світорозуміння. У своєму узагальнюючому вигляді всі вони формують єдине цілісне утворення, яке називається світоглядом.

Світогляд є насамперед способом тлумачення, інтерпретації феномену буття і водночас формою його духовного засвоєння та розуміння, а тому в ньому реально фіксуються знання та уявлення людини про світ, а також її власне індивідуальне та суспільне буття.

У процесі формування світогляду формується індивідуальність людини, її переконання та життєва позиція. Світогляд – результат і наслідок виховання і самовиховання, розвитку і саморозвитку, освіти і самоосвіти.

Світогляд – форма суспільної самосвідомості людини, через яку вона сприймає, осмислює, оцінює світ, визначає своє місце у ньому. Це система принципів, знань, ідеалів, цінностей, надій, вірувань, поглядів на сенс та мету життя, які визначають індивіда або соціального суб’єкта та органічно вплітаються в його вчинки та норми мислення.

Світогляд – інтегральне духовне утворення, яке спонукає до практичної дії, до певного способу життя та думки. У структурному плані прийнято виділяти у ньому такі підсистеми або рівні: світовідчуття, світосприйняття, світоспоглядання, світорозуміння та світобачення.

Структуру світогляду визначають:

досвід (індивідуальний, сімейний, груповий, національний, клановий, суспільний, загальнолюдський), на основі якого формується світовідчуття – основа світогляду;

знання (досвідні, емпіричні та теоретичні), на основі яких формується світорозуміння;

мета, яка усвідомлюється через універсальні форми діяльності, такі як: нужда – потреба – інтерес – мета – засоби – результати – наслідки.  На її основі формується світоспоглядання;

цінності (щастя, любов, істина, добро, краса, свобода тощо), на основі яких формуються переконання, ідеали людини та складається її світосприйняття;

принципи (монізм, плюралізм, скептицизм, догматизм), на основі яких складаються основні способи світобачення.

Інтерактивний характер світогляду передбачає його структурну складність, наявність різноманітних шарів і рівнів. За критерієм загальності виділяються такі рівні світогляду: індивідуальний, груповий (професійний, національний, класовий), загальнолюдський світогляд. За ступенем історичного розвитку – античний, середньовічний, ренесансний, новочасний. За ступенем теоретичної «зрілості» – стихійно-повсякденний і теоретичний світогляд.

Світогляд за своєю суттю є цілісним сприйняттям людиною структури буття, узагальнюючим осмисленням сенсу та мети людського життя, віднайденням людиною головних і значимих ціннісних орієнтирів. Саме на цій основі відповідно і формується лінія людської життєдіяльності, поведінки, способи і принципи пізнання світу, переконання та ідеали. За таких умов якісний рівень світогляду особистості стає виміром її духовної та інтелектуальної зрілості, внутрішнього багатства, освіченості, а також соціальної активності, гуманізму, доброти, моральної чистоти  [8, c. 89-96].

Факт наявності у людини певного світогляду є виявом вищої форми її самосвідомості як духовно-соціального суб’єкта історії, котрий має можливість не лише орієнтуватись у природній та соціальній діяльності, але й свідомо регулювати та контролювати свою діяльність. Перед кожною людиною постійно виникають питання: що робити? куди йти? у чому сенс життя? І тут світоглядна позиція людини, її світоглядні орієнтири стають передумовою віднайдення правильної відповіді на поставлені питання, а також і визначальним фактором успішної практичної реалізації світоглядних установок, їх втілення у життя. Отже, світогляд людини є для неї тією своєрідною духовною призмою, через яку вона пропускає, переломлює свої інтелектуально-духовні запити, осмислює і переживає все існуюче і у такий спосіб реалізує власну людську сутність.

Будучи за змістом і формою синкретичним духовним утворенням, світогляд включає у себе найрізноманітніший пізнавальний матеріал, котрий нагромаджують як природничі, так і гуманітарні науки, а також обширний пласт осмисленого людського життєво-буденного досвіду та релігійних переживань.

Історично першими формами світогляду були міфологія та релігія, що сформувались на ранніх етапах людської цивілізації.

Найдавнішою формою світогляду вважається міфологія, яка була ровесницею людської історії.

Міфологія  – форма суспільної свідомості, спосіб розуміння світу, характерний для ранніх стадій суспільного розвитку. Міф об’єднав у собі початки знань, релігійних вірувань, різних видів мистецтва, філософії. Лише у пізніші часи ці елементи отримали самостійне життя і розвиток. Міф був єдиною універсальною синкретичною формою свідомості. Він відображав світовідчуття, світосприйняття і світорозуміння тієї епохи, в яку створювався. Міфи існували у всіх народів світу. У міфологічній свідомості закріплені поетичне багатство та мудрість народів.

Із занепадом первіснообщинних форм суспільного життя міф, як форма суспільної свідомості, зійшов з історичної сцени, але не зник. Так само, як доросла людина тужить за дитинством, розуміючи, що разом із ним щось втрачено назавжди, людство сприймає міфопоетичний світогляд як неповторне чудо, що породило духовні цінності недосяжного зразка. І, мабуть, завжди будуть ностальгійні спроби відродити міфопоетичну концепцію світу та людини. У кращому випадку це стимулює процес художньої творчості, у гіршому – породжуються ідеологічні міфи, що наклали жорстокий відбиток на життя людства у ХХ столітті.

Релігія є більш пізньою та зрілою формою світогляду людства. У ній буття осягається іншими, ніж у міфі, засобами. У релігійній свідомості вже чітко розділяються суб’єкт та об’єкт, а отже, долається характерна для міфу неподільність людини і природи і закладаються основи проблематики, яка стане специфічною для філософії.

Релігія – така форма світогляду, в якій засвоєння світу здійснюється через подільність на земний, природний, що відображається органами чуттів людини, і потойбічний – «небесний», надприродний і надчуттєвий світ. Специфіка релігії полягає в особливому характері «другого» світу та його смислової ролі. Земний світ починає розглядатись як наслідок надприродного.

У релігії виникає ноуменальний світ, недоступний органам чуттів і розуму, а тому в об’єкти надприродного світу треба вірити. Віра і виступає головним способом осягнення буття. Релігія постулює світ ідеальних сутностей, що у практичному плані веде до пріоритету духу над тілом, необхідності турботи про душу. Зв’язок із Богом через культ та релігійну організацію є критерієм наявності релігійного світогляду і належності до певної конфесії.

Важливою особливістю релігійного світогляду є його практичність, оскільки віра без справ мертва. У релігії, поряд із світовідчуттям, добре розвинене світорозуміння, тобто є релігійна ідея, яка обґрунтовується теологами. Але ця ідея пройнята своєрідно екзальтованим почуттям, вона переживається і підживлює віру.

Сьогодні, незважаючи на наукові досягнення, релігія продовжує бути великою соціально організованою й організуючою силою у світі. Це пов’язано з тим, що вона по-своєму відображає великий життєвий досвід людства, зберігає систему емоційно-образних уявлень і переживань, цінностей, норм життя, моральних ідеалів, які так потрібні сучасному людству. За допомогою обрядовості релігія культивує людські почуття любові, добра, терпимості, співчуття, милосердя, обов’язку, справедливості, святості, благоговіння перед життям. Якщо для міфу головним є обґрунтування зв’язку індивіда з родом, то для релігії – досягнення єдності з Богом як втіленням святості та абсолютною цінністю. У цьому полягає позитивне значення релігії, бо людське життя знецінюється, коли немає нічого святого і все піддається нігілістичному запереченню.

Філософія як феномен духовної культури людства виникла пізніше від міфології і релігії й історично успадкувала від них певні світоглядні ідеї, схеми, а також ту сукупну кількість знань, що стосувалися питань походження світу в цілому, його будови, місця людини у цьому світі.

Виникнення філософії спричинили такі чинники: психологічні (здивування, сумнів, рефлексія, самосвідомість); духовні (міфологія, релігія, знання); соціальні (розподіл праці, дозвілля).

Філософія виникає з критичного ставлення до традиції, із сумніву щодо обґрунтованості підстав міфологічного світобачення, з подиву перед здатністю звільненої думки охопити нескінченний світ.

На відміну від міфологічного світогляду, що стоїть на охороні традиції, пасивності, незмінності сталого порядку речей, філософський світогляд ґрунтується на активності. Філософія є діяльністю, що піддає сумніву та критичному перегляду всі авторитети, забобони, табу та вірування. Спираючись на платонівську алегорію печери, можна сказати, що філософська активність і виводить людину з темної печери нерефлектованих стереотипів і традицій у справжній світ свободи від ілюзій, навіювань, неусвідомлюваних залежностей від різних авторитетів. Філософування, за Платоном, – це важка і відповідальна діяльність, мета якої – свобода. Сама ж філософія є активністю, спрямованою на критичне і раціональне випробування підвалин найфундаментальніших передумов людського буття і буття світу взагалі.

Філософія  – форма духовної діяльності, спрямована на постановку, аналіз і вирішення сутнісних світоглядних питань, пов’язаних з формуванням цілісного погляду на світ і на місце у ньому людини [22, c. 486].

У житті бувають хвилини, коли людина ніби завмирає, перериваючи свій біг, щоб визначити подальший його напрям. Такі хвилини пов’язані і з ситуацією вибору. Вони, можна сказати, і є філософією, тому що сума всіх життєвих виборів людини і становить у кінцевому підсумку її життєву філософію. Саме моментами вибору і визначається, хто вона? що вона? яке її місце на цій землі? і нарешті, саме розуміння того, що вона – людина.

Німецький філософ Макс Шелер вважав, що саме можливістю вибору, тобто певним ступенем свободи, «вирваністю» з панування тваринних інстинктів відрізняється людина від усіх інших видів, що існують на землі [18. c. 131-193]. З розвитком суспільства, укоріненням і зростанням його внутрішніх зв’язків, ростом економічної незалежності зростає і кількість ситуацій вибору, в які потрапляє людина. Отже, можна сказати, що зростає і “кількість” філософії. Роблячи таке припущення, можна дійти висновку, що людина тим більше людина, чим ближча вона до філософії, чим тісніше пов’язана з нею, чим більше вона філософ. Кожна людина тією так чи інакше має стосунок до філософії, знає вона це чи ні.

Крім життєвої філософії, яка живе глибоко у кожному з нас, існує ще досить обширний простір знань про світ, що також називається філософією. Це філософія не своя, а інших людей, яких звичайно і називають філософами – Сократа, Платона, Аристотеля, Декарта, Спінози, Сковороди, Канта. Вже ці імена та ідеї, що стоять за ними, свідчать про неоднорідність філософії, про те, що дехто вважає великим недоліком філософії і її хворобою. «Філософію знову і знову звинувачують у тому, що вона, по суті, не рухається вперед, що ті  самі філософські проблеми, які цікавили ще греків, продовжують зачіпати і нас» [4. c. 245].

Якщо наука у розумінні багатьох людей може бути уподібнена до будівлі, яку постійно нарощують нові покоління будівників і архітекторів, будівлі, яка може інколи різко змінювати свій образ, але все-таки зберігає конструктивну основу і ряд своїх найхарактерніших рис, то філософія нагадує будівлю, що перебудовується кожен раз новим архітектором практично заново. При цьому за архітектором закріплене право зберігати будь-які частини попередньої будівлі, але у цілому рішуче перепланування – це незмінна у філософії умова творчості генія. Кожна з філософських систем позбавлена того, що є невід’ємною частиною будь-якої науки – міцної аксіоматичної основи. Тому не дивно, що у філософії непросто складаються стосунки з іншими науками, тому філософія не може розглядатися як одна з наук, хоча і є навчальною дисципліною.

Щодо проблеми співвідношення філософії і науки існують полярні погляди, де філософія або представлена як наука вищого ґатунку, «наука наук», що переважає всі спеціальні науки, або, філософії не знаходиться місця серед інших наук, її відносять до сфери псевдонаук і псевдознання, а термін «метафізика» вимовляється з презирством, як синонім слова «шарлатанство».

Традиційна точка зору на співвідношення науки і філософії могла би коротко бути сформульована так: наука народилася з філософії, отже, філософія – свого роду донаукова стихія, материнське лоно, але не наука, подібна до інших. Точні науки, що приймаються як певний зразок наукового знання, мають у своїй основі базу аксіом, якої позбавлені філософія і низка гуманітарних наук, але навіть гуманітарні науки передбачають наявність свого особливого предмета і методу, чого теж позбавлена філософія.

На перший погляд, єдиним висновком може бути той, що філософії немає місця серед інших наук, але є ще один аспект проблеми, який слід брати до уваги: проблема впливу. Чи справляє розвиток філософської думки вплив на розвиток наук і якщо так, то яким чином і у зв’язку з чим це відбувається? Філософія володіє здатністю чинити на науки такий сильний вплив, що без урахування цього не може бути зрозумілий сам процес наукового розвитку, процес нарощення знання і процес зміни характеру пізнаного та його ролі у житті людини.

Філософія може розглядатися як фундамент усієї решти культури, «квінтесенція культури». Але реальна сфера впливу філософії на науку залишається до сьогодні багато у чому не виявленою, хоча їх тісний зв’язок абсолютно очевидний. Як зазначає С. Шевцов, «філософія впливає не на ту науку, яка існує як сукупність певних фактів, що мають науковий характер, а на майбутню науку, або, інакше кажучи, філософія визначає подальший розвиток науки...» [17. c.16]

Сьогодні наука є досить автономною соціальною структурою, здатною до самостійного розвитку. Але такий розвиток ніколи не може бути цілком самостійним. Характерно, що в епохи наукових криз наука часто звертається до філософії. Подібна картина дуже наочно проявляється сьогодні у галузі штучного інтелекту: «…якщо на попередньому етапі спеціалісти з комп’ютерної науки тісно співробітничали в основному з психологами, логіками і лінгвістами, то зараз до них долучилися філософи, семіотики, культурологи, спеціалісти з етики і навіть фахівці зі східних релігій» [11. c. 6].

Можна сказати, що філософія є поглядом на світ, який здатний змінювати речі навколо нас, змінювати свого носія і таким чином впливати на світ. Тому немає двох філософій – життєвої і власне філософії. Вона завжди одна, вона пронизує всю людину, всі сфери її діяльності.

Філософія за своєю суттю є системою знання з високим ступенем теоретичного узагальнення, раціонального обґрунтування власного змісту і водночас включає в себе принципи та ідеали, котрі визначають мету, засоби і характер діяльності людини, смисл її буття. У філософії сконцентровані знання, погляди, теоретичні принципи, котрі виражають найзагальніше, універсальне бачення світу, його розуміння, а також тлумачення сутності людини. Це дає підстави говорити про філософію як особливий тип і спосіб світобачення і світорозуміння, в якому чітко проглядається рівень теоретичного, абстрактно-логічного знання, що має прямий вихід на практику і слугує людині необхідним життєво-світоглядним орієнтиром і водночас мотивом її життєдіяльності, моральної поведінки. Філософія творить такий тип світогляду, котрий є особливим відображенням світу, який прямо спирається на пізнання дійсності і є фактичним результатом філософської рефлексії людини над усією існуючою об’єктивною реальністю. Об’єктом філософського світогляду є світ, природа, Універсум, космос, Бог.

Отже, за характером формування та способом функціонування філософія формує теоретичний рівень світогляду, що є понятійно-категоріальним, логіко-розмисловим. Це означає, що у філософії процес пізнання чи осмислення світу, як трактування людського буття, є можливим лише через систему логічних понять і категорій, котрі є тими важливими гносеологічними координатами, завдяки яким відбувається проникнення у таємниці буття, інтерпретація дійсності та орієнтація людини у ній.

Але філософський світогляд включає у себе і ті окремі елементи, котрі існують  на життєво-практичному рівні світогляду. Тут вони слугують своєрідним базисним, опорним матеріалом, без якого філософський світогляд не міг би функціонувати. Вони проходять подальше логічне осмислення, інтелектуальну переробку і підносяться на рівень теоретичного мислення.

Філософія у своєму історичному розвитку постійно спиралась на сукупний досвід людського пізнання, а також активно розвивала свої власні пізнавальні інтенції, завдяки чому їй і вдавалося створювати універсальну, узагальнюючу систему поглядів на світ. На цій основі можемо говорити про філософію як про вищу форму світогляду, в якому представлені як широкі теоретичні уявлення про світ, так і відповідні життєві установки на те, як людині жити, діяти, задовольняти свої релігійні потреби, естетичні смаки, етичні ідеали тощо. Будучи універсальним, всезагальним поглядом на світ, філософія задовольняє потреби людського розуму і вимоги серця.

До формування світогляду причетні і такі теоретичні науки, як, скажімо, математика, фізика, біологія, соціологія, котрі володіють певним світоглядним потенціалом і слугують формуванню того чи іншого способу світобачення і світорозуміння. Однак сама по собі жодна з тих наук не є світоглядом.

Одна з характерних особливостей філософії як форми знання полягає у тому, що вона у процесі рефлектування над світом, на відміну від конкретних наук, здатна виходити поза межі людського емпіричного досвіду. Жоден досвід не дає можливості збагнути світ як цілісну, безкінечну у просторі й неперехідну в часі, невичерпну у своїй різноманітності об’єктивну реальність, з якою людина постійно співвідноситься. І лише філософія розгортає свої пізнавальні інтенції у напрямку універсального світобачення, маючи своїм предметом Універсум, всезагальні засади буття. Тому філософські узагальнення мають значно ширший потенціал, аніж узагальнення будь-якої конкретної науки. Духовна історія людства засвідчує, що великі філософи, творячи свої вчення, доктрини, водночас творили й універсальні світоглядні системи, котрі мали велику теоретичну і життєво-практичну значимість для людства. Питання: що означає «бути», «існувати», «для чого жити?», «як жити?» та інші філософія не просто ставила чи абстрактно рефлектувала над ними, але завжди намагалася перевести їх у площину конкретного практичного вирішення, знаходження оптимальних варіантів для реалізації людиною своїх духовних і матеріальних потреб, для раціональної побудови суспільних відносин, економічних, політичних дій індивіда та його постійного духовного вдосконалення.

Таким чином, широкі світоглядні проблеми і водночас проблеми практичних дій, життя людини у світі завжди складали зміст головних філософських пошуків. Відповідно до особливостей тої чи іншої історичної епохи, культури народів, їх цивілізаційних, національних надбань, філософія пропонувала людству величезну кількість варіантів вирішення цих важливих проблем. Серед них були більш або менш ефективні, просто надумані, спекулятивні, далекі від життя, однак філософія за будь-яких обставин завжди була у пошуку і засвідчувала наміри допомогти людству дати відповіді на всі питання, котрі історія ставила і ставить перед ним.

Філософські картини життя дуже багатоманітні, однак усі вони будуються навколо відношення людина – світ або світ – людина (яке і є предметом філософії). Власне на цьому розрізненні базуються дві лінії у філософському знанні, які можна назвати об’єктивістською і суб’єктивістською.

Об’єктивістські концепції, незалежно від того, чи є вони матеріалістичними, чи ідеалістичними, віддають пріоритет світові, вважаючи, що він об’єктивний, не залежить у своєму існуванні і якостях від бажань суб’єктів і людського способу бачення. Істина для всіх одна: для людей, демонів, богів і будь-яких розумних істот. Об’єктивістські філософські концепції вважають, що ми всі можемо і повинні знаходити спільні позиції з питань про якість дійсності і про своє місце у ній, а ті, хто обстоює особливі позиції – помиляються, впадають в ілюзію. Яскравими прикладами об’єктивізму були філософські системи Гегеля і Маркса. Вчення цього типу дуже цінують роль пізнання у житті людей, оскільки вважають, що раціональне знання безпосередньо пов’язує нас з істиною і показує світ таким, якими він є.

Протилежністю об’єктивізмові є суб’єктивізм, коли світ, спільний для всіх живих суб’єктів, замінюється на багато «світиків». Я – сам собі Всесвіт, я бачу дійсність виключно з власної точки зору і я безмірно самотній, тому що ніхто не може розділити зі мною мого індивідуального світу. Вся інша дійсність переломлюється через моє унікальне «я», тому важко сказати, чи є що-небудь об’єктивне.

Величезний «простір» між двома крайніми полюсами і є полем філософських пошуків. Однією з найважливіших проблем є питання: що у світі – від нас, а що – від самого світу? Що від суб’єктивності і що від об’єктивності? Що залежить від людини і що не залежить? Філософія вже дві з половиною тисячі років намагається це відрізнити, але її пошуки не завжди успішні.

Філософи, бажаючи зрозуміти світ, одночасно стараються розібратися у тому, чи можливе взагалі його осягнення і як саме воно можливе? Чи можемо ми отримувати істинні об’єктивні знання, чи будь-яка наша зверненість до світу є поглядом через спотворюючі окуляри потреб і пристрастей? Великий філософ XVIII ст. Імануїл Кант висунув ідею про те, що простір і час, через які ми сприймаємо світ, є лише способом нашого людського бачення і який світ «сам по собі» – зовсім невідомо. Це позиція агностицизму. Філософи-прагматисти вважають, що головне – отримувати практичні результати, а що там насправді – зовсім не важливо. Однак, більшість філософів не погоджуються з такою відмовою від пізнання. Якщо і не пробитися до реальності «самої по собі», то, принаймні, слід виробити єдину точку зору на те, яким світ нам уявляється.

У західній філософії в наші дні домінують і сперечаються між собою два основних підходи. Згідно з першим, жодних спільних точок зору на світ і долю людини взагалі бути не може. Кожна людина у тому числі філософ «варяться у власному соці» і не мають виходу до своїх «братів по розуму».

Проте більш прийнятним видається другий підхід, згідно з яким можливе взаєморозуміння між людьми, а отже, і формування єдиних, загально значимих уявлень про те, що таке світ і людина. Як би там не було, філософи завжди спілкуються між собою, а також з іншими людьми і шукають спільну мову, спільні ракурси бачення, незважаючи на те, що «суб’єктивних світів» справді багато і вони інколи досить далекі один від одного.

 

Філософське розуміння категорій «матерія», «рух», «простір», «час»

Коли людина спостерігає довколишню дійсність, вона дивується її різноманітності. Зірки на небі, ліси, гори, моря, вулкани – усе перерахувати неможливо. Треба було здійснити величезний науковий подвиг, щоб побачити у всій багатогранності їх єдність. Усі явища світу навколо людини поєднує одне – матеріальність світу.

Початкове поняття «матерія» ототожнювалося з конкретним матеріалом, з якого складаються тіла та предмети (вода, земля, повітря тощо). На подібне розуміння матерії натрапляємо у філософії стародавнього світу, наприклад, у працях давньоіндійських і давньокитайських філософів.

Перші філософські визначення матерії даються через узагальнення її до побутового розуміння. Представник давньогрецької філософії Демокріт (460–370 рр. до н. е.) під матерією розумів найдрібніші часточки, атоми, з яких складаються тіла і які є першоосновою буття. Інший підхід був у Поля Гольбаха (1723–1789), який визначав матерію як все те, що пізнається людиною чуттєво. Значний внесок у поглиблення поняття матерії зробив Г. Гельмгольц (1821–1894). За його словами, матерія – це все, що існує об’єктивно (незалежно від свідомості людини). Правда, Бог теж існує об’єктивно, та від того не стає матеріальним.

Поширене в багатьох джерелах визначення матерії як філософської категорії на позначення об’єктивної реальності, що дана людині в її відчуттях, відображається відчуттями та свідомістю й існує незалежно від них. Воно є дещо обмеженим, тому що зосереджується на гносеологічному (пізнавальному) аспекті. [7]

Сьогодні поширене визначення матерії як об’єктивно реального буття світу в часі, просторі й русі, яке детерміноване (причинно зумовлене) і безпосередньо чи опосередковано може бути пізнане людиною.

Раніше вважалося, що маса тіла є мірою кількості матерії. Відкриття непостійності маси, її змін у зв’язку зі змінами швидкості руху тіла було сприйняте як зникнення матерії. При цьому занадто перебільшувалася роль математики в науці, що давала пояснення цим явищам. «Матерія зникла, залишились тільки рівняння», – казали в ті часи.

Не матерія зникла, а зникла та межа, якої сягало її пізнання. Матерія має різноманітну будову – від космічних галактик до елементарних частин, яких зараз нараховується понад 30. Усі елементарні частини, незалежно від їхньої природи, мають хвильові властивості. І навпаки, будь-яке безперервне поле є одночасно величезною кількістю частин. Така суперечність у побудові матерії виявляється в тому, що вона існує у двох формах – речовини і поля.

Матерія має такі властивості: об’єктивної реальності; збереження; невичерпності; руху; просторово-часової визначеності; відображення.

Упорядкованість матерії виявляється в її типах, кожен з яких має свої структурні рівні й характеризується особливою системою закономірностей і своїм носієм.

Для неживої матерії характерні такі рівні: субмікроелементарний рівень – гіпотетична форма існування матерії полеподібної природи, з якої народжуються елементарні частини; мікроелементарний рівень – рівень елементарних частин; ядерний рівень – виникає, коли створюються ядра речовин; атомний рівень – коли із ядер і електронів виникають атоми; молекулярний рівень – при виникненні молекул із атомів; рівень дифузної матерії – існує у вигляді розрізнених атомів і молекул та у вигляді гігантських хмар газу і пилу різної щільності, що складає той безмежний світовий океан, у якому наче пливуть небесні тіла; органічний рівень – з’являється в результаті поступового ускладнення молекул і утворення органічних сполук.

При подальшому розвиткові органічних сполук виникає наступний тип матерії – жива, для якої характерні такі рівні: підорганізмений; організмений; понадорганізмений. На останній, найвищій сходинці, матерії реального світу стоїть людина, для якої характерний соціальний тип матерії.

Матерія існує завдяки саморухові та саморозвитку. Рух – це будь-яка зміна явища чи предмета, це зміна взагалі. Рух, зміна є такою єдністю протилежностей, коли вони взаємно передбачають одна одну, коли немає однієї без взаємозв’язку з іншою. Постійне виникнення і одночасне вирішення цієї суперечності і є рух. Рух – абсолютний, невід’ємний атрибут усього сутнього. Універсальною властивістю Всесвіту є розвиток. За діалектичним розумінням, розвиток – це зміна матеріального та духовного світу, його перехід від старого до нового.

Історичний досвід людства, логіка пізнання світу переконують нас у тому, що світ – це рухома матерія, пізнання ж форм руху матерії неможливе без знання про простір і час.

Простір – це така форма існування матерії, її атрибут, що характеризується співіснуванням об’єктів, їхньою взаємодією, протяжністю, структурованістю й іншими ознаками.

Час – це внутрішньо пов’язана з простором і рухом об’єктивна форма існування матерії, яка характеризується послідовністю, тривалістю, ритмами й темпами, відокремленістю різних стадій розвитку матеріальних процесів.

Простір і час – це філософські категорії, що відображають основні форми існування матерії. Просторово-часові характеристики має будь-яке явище світу. Якщо простір є найзагальнішою формою збереження змісту об’єктивної реальності, то час – це форма його розвитку, внутрішня міра його існування та самопізнання.

Єдність просторово-часових властивостей світу називають просторово-часовим континуумом, а їх універсальність і цілісність – формою організації всього розмаїття нескінченного світу. Кожна частина світу має власні просторово-часові характеристики. Розрізняють соціальний, історичний, астрономічний, біологічний, психологічний, художній, філософський зміст простору й часу. [13]

Кожне покоління людей прагне створити свою цілісну картину світу, визначити закономірності його розвитку, пізнати його сутність та опанувати його просторово-часові виміри.

У давній філософії стихійно сформувалися матеріалістичні погляди на світ. Усвідомлення переходу від якісної різноманітності світу речей до єдиної основи, що охоплює все, пов’язувалося з пошуком першоматерії. У давній Індії, Китаї, Греції вважали, що різні предмети походять із одного визначеного початку (матеріалу): води чи каменя, землі чи повітря тощо. Такі погляди засвідчують загальний шлях становлення філософії, що у своїх історично перших формах ще не звільнилася від буденної свідомості.

Геніальний здогад Демокріта (ІV ст. до н.е.) щодо атомістичної будови предметів і тіл дозволила пояснити якісне розмаїття світу. Атом трактувався як найменша частка, «цеглинка», з якої складається весь навколишній світ. Відмінність речей у ньому пов’язана з особливостями форми атомів та специфічними зв’язками між ними, тобто спосіб зчеплення визначав якісну характеристику предмета. Евристичність гіпотези Демокріта підтвердилася подальшим розвитком науки: ньютонівська механіка спирається на атомістичну ідею, у хімії на її основі Д. Менделеєв відкрив періодичний закон. [12]

У філософії Декарта (XVII ст.) матерія розуміється як тіло разом із формою, тобто вся сукупність предметів у Всесвіті є матерією. Матерія має три характеристики: субстанцію, атрибут, аксиденс. Субстанція – само існуюче, самодіяльне буття; атрибут – невід’ємна загальна риса субстанції; аксиденс – довільна, випадкова, необов’язкова риса субстанції. Матерія постає як самоіснуюче буття, що має об’єм, займає місце, є тривимірною. Пізніше Ньютон додає до декартівського визначення матерії ще чотири атрибути: протяжність, непроникність (непорушна цілісність тіла), інертність, вагу. Інертність і вага утворюють масу тіла, що тепер є основним атрибутом матерії та мірою її кількості. Інший підхід у П. Гольбаха: матерія – усе те, що пізнається за допомогою органів чуття.

Діалектико-матеріалістична філософія визначає матерію як «філософську категорію для позначення об’єктивної реальності, що дається людині в її відчуттях, відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно від них». Видатні відкриття у фізиці на початку ХХ ст. засвідчили, що матеріальним є не тільки атом, а й поле, тобто матеріальний світ є і дискретним, і континуальним. Взагалі проблема будови матерії є фізичною проблемою, а відношення нашого пізнання до фізичного світу – філософською.

Хоча питання відношення матеріального й ідеального у ХХ ст. втрачає свою актуальність, проблемний зміст матеріалістичної філософії – саме для неї це питання вважається основним – свідчить про важливість пізнання суттєвих ознак об’єктивно-реального буття світу, про єдність світу, єдність свідомості та матерії.

Сучасне узагальнення визначень матерії дозволяє зробити висновок, що вона є об’єктивно реальним буттям світу в часі, просторі й русі, яке пізнане (безпосередньо чи опосередковано) людиною. Матерія пізнавана, об’єктивна, реальна, вона перебуває в русі, просторі й часі.

 

3. Сучасна світоглядна і наукова картина світу (синергетика)

Наукова картина світу – це не просто сума чи набір окремих знань, а результат їх взаємоузгодженості та організації в нову цілісність, тобто систему, яка має певні функції: інтегративну, нормативну, психологічну та ін.
У більш загальному розумінні наукова картина світу – це обґрунтоване конкретно-історичне уявлення про світ, що визначає стиль і спосіб наукового мислення. До структури наукової картини світу входить набір теоретичних постулатів, уявлень про способи взаємодії предметів і явищ, ґенезу та розвиток.
Еволюція сучасної картини світу пов’язана з рухом від класичної до некласичної та пост некласичної картини світу.

Класична картина світу базується на досягненнях Галілея та Ньютона, створює графічний образ прогресивно скерованого лінійного розвитку з жорсткою детермінацією. Минуле визначає сучасне, дійсність визначає майбутнє. Усі стани світу можуть бути прорахованими та передбаченими. Вона є механістично-раціоналістичною.

Некласична картина світу зароджується під впливом перших теорій термодинаміки, які піддають сумніву універсальність законів класичної механіки. Перехід до некласичного мислення був здійснений під час революції в природознавстві на межі XIX–XX ст., також під впливом теорії відносності Ейнштейна. У некласичній картині світу виникає гнучкіша за класичну система детермінації та враховується новий фактор – роль випадку.

Постнекласична (синергетична) картина світу розроблена у 80-х рр. XX ст., з урахуванням досягнень бельгійської школи Іллі Пригожина. Розвиток системи здійснюється в певних напрямах, але її стан у кожний момент часу не детермінований. Поведінка індивіда при виборі шляхів діяльної активності може бути багатоваріантною. Із самого початку і до будь-якого моменту часу майбутнє залишається невизначеним. Розвиток може відбутися в одному з декількох напрямів, що визначається будь-яким незначним фактором. Достатньо лише невеликої енергетичної дії так званого «уколу», щоб система перебудувалась і виник новий рівень організації.

У сучасній пост некласичній картині світу аналіз суспільних структур припускає дослідження відкритих нелінійних систем, у яких велику роль відіграють вихідні умови: індивіди, локальні зміни та випадкові фактори.

Найсильнішою тезою постнекласичної картини світу є твердження про можливості стрибків із однієї траєкторії на іншу і втрату системної пам’яті. У багатовимірній моделі взаємодій, де беруть участь не дві, а більше сторін, виникає так званий «турбулентний простір». У ньому вектори спрямованості одних силових ліній, наштовхуючись на спрямування інших, видозмінюються під тиском третіх. [14]

У загальному потоці взаємодій повністю заперечується логіка розвитку зі сталим порядком залежності сьогоднішнього від минулого та майбутнього від сьогоднішнього. Система «забуває» свої минулі стани, діє спонтанно та непередбачено. Минуле ніяк не визначає сьогодення, а дійсність не впливає на майбутнє. Про таку ситуацію кажуть: «Відбулася втрата системної пам’яті».

Другою тезою постнекласики є порушення принципу когерентності і виникнення ситуації, коли малим, локальним причинам відповідають глобальні за розмахом та енергетичним обсягом наслідки. Це робить майбутнє принципово невизначеним та відкритим для новостворень. У перспективному еволюціонуванні таких систем допускаються численні комбінації майбутнього розвитку, а в критичних точках направлених змін можливий ефект відхилень.

Зміни в сучасній постнекласичній картині світу, у першу чергу, призводять до знищення орієнтацій на лінійну однозначність і тотальну заданість сюжетів наступного розвитку. У постнекласичній картині світу невпорядкованість, безструктурність, хаотичність визнані об’єктивними, універсальними характеристиками дійсності.

В основі постнекласичної картини світу лежить нова наукова дисципліна – синергетика. У науковому контексті цей термін застосовується як «безперервна співпраця». Засновниками синергетики вважаються такі відомі вчені, як І. Пригожин, І. Стенгерс, Г. Хакен та ін.

Вихідні принципи синергетики:  цілісність світу і наукового знання про нього; спільність закономірностей розвитку об’єктів усіх рівнів матеріальної та духовної організації; нелінійність (тобто багатоваріантність і незворотність); глибинні взаємозв’язки хаосу та порядку (тобто випадковості й необхідності).

Синергетика дає новий образ світу, синтезує принципово різні способи мислення і світосприйняття – західний і східний. Від Сходу синергетика приймає і розвиває далі ідею цілісності та ідею загального закону, єдиного шляху – шляху Дао, якого дотримуються і світ у цілому, і людина в ньому.
Від Заходу вона бере традиції аналізу, експерименту, значущості наукових висновків, їх транслювання від однієї наукової школи до іншої, від науки до суспільства в цілому, особливий математичний апарат, використання сучасних комп’ютерних технологій.

Синергетика вивчає відкриті (ті, що обмінюються речовиною та енергією із зовнішнім світом) нелінійні (ті, що описуються нелінійними рівняннями) системи. [6]

Предмет синергетики – механізми самоорганізації, тобто механізми самосвавільного виникнення, щодо стійкого існування і самознищення макроскопічних упорядкованих структур, які мають місце в таких системах.
Механізми створення та знищення структури, механізми переходу від хаосу до порядку і навпаки не залежать від конкретної природи елементів чи підсистем. Вони властиві світові природних (живих і неживих) і світові людських соціальних процесів.

 

Висновки

Філософія – вищий теоретичний рівень світогляду, рефлексія світогляду. Осмислюючи й обґрунтовуючи стратегію реалізації цих ідеалів, формуючи загальні принципи та норми, що висвітлюють шлях до світоглядного Храму, філософія виконує методологічну функцію, будучи методологією пізнання і людської діяльності у цілому.

Філософія у своїй світоглядно-науковій іпостасі є невід’ємним елементом культури, освітньої сфери, духовно-інтелектуального життя нашої цивілізації, і вона продовжує створювати такі необхідні людині світоглядні орієнтири.

Філософія залишається для людства вічним інтелектуальним побудником, генератором нових наукових ідей, вчень, теорій, доктрин як для гуманітарних, так і для природничих сфер наукового знання. Водночас своїм існуванням вона активно обмежує людське неуцтво, духовну сплячку, плекає благородний порив до пошуку ідеалів, до духовного і морального самовдосконалення особистості.

З філософією у світ прийшла мудрість – для того, щоб зробити його кращим, досконалішим. Щоб будувати, а не руйнувати, творити, а не нищити, будити свободу і чинити опір тиранії, торувати дорогу прогресу і гуманізму. Тисячами невидимих ниток, імпульсів творча думка філософських геніїв минулого пов’язана і з сучасністю і дає натхнення сучасній науці і культурі.

Прилучення людини до філософії є особливим способом її реального сходження до тих духовних вершин, на які зійшов людський дух і звідки відкриваються нові горизонти, стають зрозумілішими таємниці буття, значимість всього нашого існування, а також перспективи майбутнього. І не випадково вже з давніх часів, коли людина намагалася віднайти для себе стан духовного спокою (атараксії), вона збагнула, що це можливо за умови прилучення до філософії, тієї людської мудрості, що здатна внести у душу й мислення внутрішнє заспокоєння, відраду, світлу надію й оптимізм.

Величезна духовна місія філософії – це приносити людині втіху й водночас духовне самозаспокоєння, розраду, будити силу духу, мужність перед найтяжчими випробуваннями і життєвими незгодами. А коли так, то чи може людина обходитися без цієї величної і такої жаданої для неї наснажливої сили? Людина, що хоче жити, а не просто існувати, бути особистістю, а не представником безликого натовпу, мислити, а не керуватися стадними інстинктами чи загальноприйнятими шаблонами й стереотипами – не може.

Філософія залишається вагомим чинником, котрий запалює у серці людини моральність, мобілізує волю до праведного, світлого життя, до осмислення власних дій та сприяє практичній реалізації усього доброго і справедливого. Саме такий морально-духовний ідеал філософії сформувався в Україні від найдавніших часів до сучасності. Ідеалом нашої філософії завжди була людина, котра наділена не тільки розумом, а й чистим серцем, є чуйною і милосердною до інших, просвітлена любов’ю до своєї землі, до свого народу, готова на самопожертву заради національної ідеї або заради віри в Бога. У вітчизняній філософії органічною частиною її змісту постійно були проблеми, пов’язані з осмисленням сенсу буття людини як розумної та духовної істоти, яка не терпіла жодного насильства над собою.

Вироблені у лоні філософії протягом тисячолітньої історії моральні настанови, принципи, етичні максими, котрі завжди були наповнені великим гуманістичним змістом, чистотою та величчю моральних поривань, глибокою духовністю, лягли у фундамент усієї сукупності загальнолюдських морально-етичних норм та принципів життя людини на землі. Це дає можливість філософії бути для людини життєвим орієнтиром у найскладніших ситуаціях, допомагати їй у виборі між добром і злом, справедливістю й неправдою, гуманізмом й анти людяністю, порядністю, розбещеністю, чесністю та брехнею. Жодна з існуючих нині наук не може у цьому плані зрівнятися з філософією, з її виходом саме на осмислення найвищих моральних цінностей людського буття.

 

Список використаної літератури

Бердяєв М. Смысл истории. – М., 1990.

Винтгенштейн Л. Культура и ценность // Винтгенштейн. Философские работы. – М., 1994.

Вступ до філософії: історико-філософська пропедевтика: Підручник / За ред. Г.І.Волинки. – К., 1999.

Горак Г.І. Філософія: Курс лекцій. – К., 1997.

Донских О.А. На полынных полях философии // Философия и её место в культуре. – Новосибирск, 1990.

Кондзьолка В.В. Філософія і її історія. – Львів, 1996.

Кувакин В.А. Что такое философия? Сущность, закономерности развития и принципы разработки. – М., 1989.

Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию. – М., 1992.

Петров В.В. Язык и искусственный интеллект: рубежи 90-х годов // Язык и интеллект. – М., 1995.

Сковорода Г. Пізнай в собі людину. – Львів, 1995.

Философский словарь / Под ред. И.Т. Фролова. – М., 1991..

Філософія: Навчальний посібник / За ред. Надольного І.Ф. – К., 1998.

Філософія: Підручник / За ред. Горбача Н.Я. – Львів, 1995.

Філософія: Підручник / За ред. Зайченка Г.А. та ін. – К., 1995.

Хайдеггер М. Основные понятия метафизики // Вопросы философии. – №9. – 1989.

Шевцов С.П. Место философии среди наук // Наукове пізнання: Методологія та технологія. – Вип.. 1-2. 2000 (4-5).

Шелер М. Положение человека в космосе // М.Шелер. Избранные произведения. – М., 1994.

Юркевич П. Ідея // Вибране. – К., 1993.

Юркевич П. Історія філософії права. Вступ. // Філос. і соціолог. думка. – 1996. – №3-4.

Юркевич П. По поводу статей богословского содержания, помещённых в «Философском лексиконе» // Философские произвеления. – М., 1990.

 


Переплет дипломов
Главная Новости О компании Наши услуги Цены Способы оплаты Авторам Вопрос-ответ Карта сайта Контакты
Партнеры: "ЦОДНТИ" "Первая Переплетная Мастерская""ЮТЭК"
Academic Journal Catalogue (AJC)