Contribution to International Economy

Стародавньосхідні деспотії

Вступ

Однією із загальних закономірностей історичного процесу є нерівномірність його розвитку як у часі, так і в просторі. В історії людства на певних етапах окремі народи ставали носіями суспільного прогресу. До того ж на ранніх стадіях, коли людина ще сильно залежала від природи, дуже важливим був географічний чинник.

В кінці IV – III тисячолітті до н.е. творцями перших цивілізацій на Землі стали народи, які заселяли долини великих рік – Тигру, Євфрату, Нілу, Інду, Гангу, Янцзи і Хуанхе. Вирішальну роль у цьому відіграла наявність наносних родючих земель, які утворювалися завдяки періодичним розливам рік. В такій місцевості індивідуальна обробка землі неможлива. Разом з тим об'єднання зусиль селянських общин, накопичення спостережень за часом розливу рік, іригаційні роботи забезпечували дуже багаті врожаї. Створювалися умови для майнового розшарування і виникнення держави. Склався особливий тип держави – східна деспотія. Її особливості зумовлені саме необхідністю створювати і підтримувати іригаційну систему: жорстка централізація влади, повне всевладдя і навіть обожнювання правителя, існування бюрократичного апарату, застосування рабської праці, але при цьому – збереження сільської общини.

Ці загальні риси мали конкретні своєрідні прояви в різних країнах Стародавнього Сходу. Схід в давнину був представлений багатьма країнами. Найбільш ранні державні форми  стали складатися в східних цивілізаціях: у Древньому Єгипті, Древній Індії, Древній Месопотамії, Древньому Китаї - ще в IV-III тисячолітті до н.е.

 Об’єктом даної роботи будуть виступати країни Стародавнього Сходу: Древній Єгипет, Древня Індія, Древній Китай. Предметом даної роботи буде виступати державний устрій та суспільний лад даних країн. Завданнями даної роботи буде виступати розгляд державного устрою та суспільного ладу країн Стародавнього Сходу.

 

Державний устрій країн Стародавнього Сходу

Стародавній Єгипет

Давні єгиптяни називали свою країну Кемі. Письмові знаки єгиптян покладено в основу фінікійського алфавіту, що дав початок азбуці греків і римлян. Єгипетські вчені розробили основи багатьох наук: астрономії, медицини, геометрії, механіки, архітектури.

Рабовласницький устрій у господарському житті Єгипту мав більше значення, ніж в інших стародавньосхідних деспотіях. Раби працювали в царських і храмових господарствах, маєтках великих чиновників, були домашньою челяддю.

Панівним класом стародавньоєгипетського суспільства були рабовласницька знать і жерці. Становище знатної людини визначалось трьома умовами: давністю роду, величиною землеволодіння, посадою, яку вона займала.
У кінці Стародавнього царства, скориставшись послабленням центральної влади, аристократія, особливо провінційна, встановлює майже повну незалежність. Власники провінційних землеволодінь звільняються від виконання робіт на користь держави. Особливо це стосувалось провінційних правителів. Це стало однією з причин розпаду Стародавнього царства.

У період Стародавнього царства, незважаючи на значне посилення централізації, аристократія зберігає та зміцнює привілеї. Свої володіння вони називають батьківськими, тобто спадковими, і, таким чином, незалежними від волі держави. Спадковими стають також титули і посади, які займали предки.

У період Нового царства положення аристократії змінюється: вона змушена була примиритись з деспотичним пануванням фараона і його адміністрації з однієї сторони, і з висуванням жерців – з іншої. Становище жерців у період Нового царства заслуговує на особливу увагу. Храми і жерці стають власниками величезних багатств – землі і коштовностей. Жрецьке звання стає спадковим у певних сім’ях. Призначення на церковні посади стало проводитись незалежно від уряду. У період Пізнього царства привілейованим станом, поряд із жерцями, стали воїни.

З XІV ст. до н.е. в Єгипті соціальне становище вільних осіб визначалось родом занять. Такий поділ мав ознаки кастової системи. Жерці, лікарі належали до вищої касти. Вони відрізнялися від інших зовнішнім виглядом. Жерці не носили головних уборів, голили голову, використовували косметику. Знать наслідувала їх приклад. 

Воїни-ополченці, які отримували за службу земельні наділи, також об’єднувались в окрему касту. Свої касти мали кондитери, птахолови. У касті знедолених перебували ті, хто займався бальзамуванням трупів, виготовленням мумій. «Злодій у законі» також мав офіційне право бути членом своєї касти – злодійської корпорації, але за умови, якщо він сплачував податок.
Основна маса сільського населення була вільною, проживала в селах і представляла собою сільську громаду.

Сільська громада виникає разом із розпадом роду. Від родових порядків у громаді зберігається колективна власність на землю: купувати, продавати, міняти її можна тільки за згодою всіх членів громади. Кожна сім’я володіла земельним наділом спочатку тимчасово, а потім постійно. У спільному користуванні залишались вільні землі, ліси, луки. Управління громадою здійснювалось загальними зборами, радою, старійшиною. За своїм характером сільська громада - це перехідна форма від колективної власності на землю до індивідуального господарства. Але в умовах Стародавнього Сходу сільська громада збереглась і після того, як виникло класове суспільство. Це пояснювалось тим, що землеробство було можливим тільки за умови зрошування земель. При наявних знаряддях праці спорудження і підтримка в належному стані зрошуваних систем була під силу тільки великим колективам. Колективним було як спорудження, так і використання каналів. У цьому головна причина того, що сільська громада не загинула, що, не змінюючись, зберігалась протягом тисячоліть.

Більша частина членів громади володіла невеликими наділами. Вони часто розорювались і втрачали наділи, потрапляючи в залежність.
В епоху Нового царства більша частина єгипетських селян працювала на державних і храмових землях. Питання зрошення вирішував центральний уряд. Більшу частину врожаю у селян забирали. З розповсюдженням системи примусової праці все більше стирається різниця в становищі рабів і вільних працівників. Як і вільні селяни, маси рабів працювали в державних господарствах, іноді раби наділялись землею. Основну масу рабів постачали війни, але чимало їх вийшло з числа розорених селян. 

 

Стародавня Індія

Магадхо – маурійська епоха – характеризується посиленням монархічної влади і падінням ролі інститутів племінного управління.

Основою держави вважався цар, який ще при житті призначав одного зі своїх синів спадкоємцем престолу. Цар стояв на чолі державного апарату і мав законодавчу владу, едикти видавались від його імені і за його повелінням. Цар сам призначав вищих державних чиновників, був верховним суддею.  Велику роль при дворі відігравав царський жрець, що належав до впливого  брохманського роду.

Велику роль в управлінні державою відігравала рада царських сановників – парншад. Вона існувала і раніше, але в епоху Маур’їв набула функції політичної ради. Рада займалася перевіркою всієї системи управління і виконанням наказів царя. 

Парншад як політичний орган складався із військової і жрецької знаті, яка намагалась зберегти свої привілеї та обмежити абсолютну владу правителя. У ранні періоди паришад був більш ширшим за складом і більш демократичним за характером органом влади, що мав значний вплив на раджу і його політику. Поступово кількісний склад паришаду зменшується, він аристократизується, його роль усе більше зводиться до виконання дорадчих функцій при царі. Але навіть в епоху Маур’їв, коли царська влада особливо посилилась, паришад зберігав значний вплив, і маурійські правителі не могли не рахуватися з ним. Подібні перетворення переживає і сабха – в минулому широкі за складом збори знаті і представників народу, що виконували дуже важливі політичні функції. В епоху Маур’їв склад сабхи стає значно вужчим, і вона також набуває вигляд царської ради – раджа-сабхи. Але порівняно з паришадом, раджа-сабха була більш представницьким органом. Вона складалася з державних чиновників, представників міст, провінцій, інколи запрошувались старости поселень.

Джерела свідчать про те, що навіть у періоди посилення монархічної влади зберігались інститути і традиції стародавньої політичної організації, які певним чином обмежували владу царя. На обмеження влади царя впливали самоізоляція сільських громад та релігійно-етичні норми, що наказували виконувати особливу дхарму – обов’язок: охороняти підданих, опікувати малолітніх, вдів, хворих, організовувати роботи з ліквідації стихійних лих, запобігати голоду. Разом з тим, влада царя (раджі) обожнювалась. Брахмани вчили, що цар є бог і його накази треба виконувати як такі, що надходять від божества. 

Територія держави в епоху Маур’їв поділялась на провінції, чотири з яких були головними і мали особливий статус. На їх чолі знаходились царевичі, які посилали спеціальних інспекторів по території провінції для перевірки дій місцевих чиновників. 

Поряд з поділом на головні провінції існував поділ на звичайні провінції, області, округи. Нижчою одиницею провінційного управління було село.

На чолі провінцій стояли вищі державні чиновники – раджуки. У головних містах округа були канцелярії, з яких по всьому округу розсилались розпорядження.

Високе становище займали спеціальні чиновники з охорони кордонів.
Проводячи політику суворої централізації, Маур’ї, разом з тим, не зачіпали багато старих інститутів і традицій, з якими були змушені рахуватися.
У державі залишались автономні, незалежні поліси, що зберігали стару політичну організацію, але в цілому включались у систему загальноімперського управління. Це були стародавньоіндійські республіки гани і сатхі, що існували у лісових та віддалених місцевостях імперії. Земля в них вважалась власністю громадян, хоча знатні кшатрії вже зуміли обзавестися власними маєтками та уділами. Громадяни міст-республік мали зброю, що свідчило про пережитки військової демократії. Вони допомогли імператору Чандрагупті розгромити греків-завойовників на чолі з Олександром Македонським.

Жителі ган і сатх мали рабів, але переважну масу працездатного населення становили землероби. Панівне становище посідали кшатрії та їхня знать – раджі. Брахмани тут не мали такого авторитету, як в інших частинах імперії.

Джерела вказують на існування народних зборів, сходок усіх вільних громадян перших трьох варн, на яких також розглядалися державні справи. У тих санах, де влада зосереджувалася у руках народних зборів, форма держави була демократичною, якщо у ради – аристократичною. Однак і в тому, і в іншому випадку зберігався режим республіки. 

Суд. Різниці між цивільним і кримінальним процесами не існувало. Розгляд справи міг розпочатись лише за вимогою позивача або потерпілого. Сторона, що звернулась до суду, підтримувала звинувачення. Судовий розгляд проводився від імені царя. Ймовірно, так розбиралися найтяжчі злочини. До вищого суду входили брахмани і радники. Цар міг доручити судовий розгляд вченому брахману і трьом суддям. Це був суд Брахми. Закони зобов’язували суддів шукати істину, справедливо вивчати предмет позову, ретельно оцінювати свідчення свідків, враховувати час, місце, обставини конкретного правопорушення, брати до уваги належність учасників процесу до певної варни, касти. У дрібних державах правосуддя здійснювали особисто раджі, залучаючи для цього радників з числа осіб, які розумілися в праві та юриспруденції. Судочинство проводилось за суворими правилами, канонами.
Суворо каралися лжесвідчення. Заборонялося брати свідчення в осіб нижчої касти проти вищої. За майновими спорами зі складу свідків вилучалися не лише колишні правопорушники, жінки, неповнолітні, а й вчені-брахмани та державні чиновники. Суд не був повністю відокремлений від адміністрації. Злочини в храмах розглядалися священнослужителями. Протиправні діяння общинників розглядали органи місцевого самоврядування. На 10 сіл призначалась колегія із 3-х суддів. Лише в особливих випадках розслідування і розгляд судових справ здійснювався вищим судом. Такі справи поділялися на 18 категорій. До розгляду справи в суді учасникам процесу не дозволялося мати приватні аудієнції в суддів, аби уникнути підкупу. Чесність, непідкупність суддів перевірялася агентами-провокаторами. Суддя, запідозрений у хабарництві, зловживаннях, корисливому розв’язанні справи, піддавався суворому покаранню – вигнанню з конфіскацією майна, навіть якщо був брахманом.
За відсутності свідків вдавались до ордалій: зважування – якщо особа, яку зважували вдруге, ставала легшою, то її визнавали винною; вогнем – якщо підозрюваний брав розпечене залізо у руки і не залишалось опіків; водою, отрутою. Катування та ордалії застосовувались для обмеженого складу злочинів. Брахмани, діти, хворі, вагітні жінки і душевно хворі тортурам не піддавалися. У майнових спорах відсутність свідків позбавляє сторону права на позов. Рішення суду, винесене за законом і дхармою, не може скасовуватись навіть царем. Незаконне рішення суду цар повинен скасувати, оштрафувати суддю чи радника і прийняти справу до свого розгляду. Ймовірно, таким шляхом здійснювалося право на апеляцію.

Цар особисто розглядав найтяжчі злочини проти влади. Він мав бути об’єктивним, справедливим, не карати невинних, бо «несправедливе покарання занапащає честь і руйнує славу серед людей».

Збройні сили. Імперія Маур’їв утримувала більш ніж півмільйонну армію, що складалася з піхоти, кінноти, колісниць, бойових слонів. У армії служили найманці. Кадри воєначальників комплектувалися лише з кшатріїв. Під час війни збиралося ополчення, до якого зараховувалися не тільки вайшьї, а й шудри. Військо було добре організованим. До військової ради входили воєначальники, найближчі радники царя.

 

Стародавній Китай

Історія Стародавнього Китаю поділяється на чотири періоди, кожен з яких пов’язаний з правлінням певної династії. Перший період – Шан (Інь) – продовжувався з XVІІІ до XІІ ст. до н.е. Другий період Чжоу – з XІІ ст. до н.е. до 221 р. до н.е. Третій період – царство Цінь – з 221 р. до 207 р. до н.е. Четвертий період – царство Хань – з 206 р. до 220 р. н.е. Четвер-тий період характеризується перетворенням рабовласницької держави на феодальну. 

Держава Шан (Інь). Згідно з китайськими легендами виникнення держави в Китаї пов’язане з підкоренням у XVІІІ ст. до н.е. племені Ся племенем Шан. Чен Тан, який очолював у той час плем’я Шан, став засновником династії , що одержала назву Шан. Пізніше, після падіння династії Шан, її, а також державу стали позначати ієрогліфом «інь». Тому перший період в історії китайської держави має дві назви: Шан і Інь. Чен Тан став першим китайським царем (ваном).

Таким чином, особливістю виникнення держави в Китаї є те, що процес переходу від первіснообщинного ладу до класового суспільства був активізований підкоренням одного народу іншим. Органи первіснообщинного ладу не були пристосовані для управління завойованим народом. Для цього швидко створюється державний апарат і завершується переворот у соціальних відносинах.

Державний лад на ранньому етапі зберігає пережитки родоплемінної військової демократії. У подальшому спостерігається монополізація царем всієї влади.

Цар був найбільшим рабовласником, верховним військовим вождем, верховним суддею і керівником релігії. Особа царя обожнювалась. Він очолював державний апарат, на вищі посади в якому призначав своїх близьких родичів. Усі інші посади займали професійні чиновники – писарі, збирачі податків, судді та ін.

Посадові особи поділялись на три основні категорії:
вищі цивільні чиновники; військові чиновники;  різні радники. Існували збройні сили, тюрми.

У XІІ ст. до н.е. в державі загострюються внутрішні протиріччя. У цей же час плем’я Чжоу розширює свої володіння. Під його керівництвом об’єднується ряд племен для боротьби проти Іньської держави. У 1076 р. до н.е. племена Чжоу перемогли Іньську армію та утворили нове царство. 

Держава Чжоу. Період правління династії Чжоу поділяється на три частини: період Західного Чжоу (1122 – 742 рр. до н.е.); Східного Чжоу (770 – 403 рр. до н.е.); період «воюючих царств» (403 – 221 рр. до н.е.).

Період Західного Чжоу характеризується збільшенням кількості рабів, розвитком великого землеволодіння. Зміцнюється рабовласницька держава, ускладнюється її структура.

Верховна влада знаходилась у руках спадкового царя (вана). У царстві Чжоу існувала палацова система управління: палацові службовці були одночасно і посадовими особами.

Державний апарат складався із наближених особистих слуг вана, а інколи і довірених рабів. Вони ставали державними чиновниками. Вищий чиновник сян очолював увесь державний апарат, який складався із великої кількості чиновників.

Армія не була повністю професійною. Вона складалась із двох частин: невеликих постійних загонів і ополчення, що збиралось під час війни.
Централізованої держави протягом усього періоду Чжоу не існувало. Тому в безпосередньому управлінні вана знаходилась лише столична область.
Уся інша територія країни управлялась володільними князями-чжухоу. У цей період остаточно встановлюється створена ще в епоху Інь ієрархічна система князівських титулів, що складалась з п’яти категорій: гун, хоу, бо, цзи, нань. Правителі одержували свою територію із рук чжоуського царя і зобов’язані були в певні строки з’являтися в палаці. Це підкреслювало їх залежність від царя.

Територія князівства поділялась на більш дрібні адміністративні одиниці, що склались на базі попереднього родоплемінного ділення. Найнижчою адміністративно-територіальною одиницею була сільська община.

У ІX ст. до н.е. послаблюються зв’язки центральної влади з правителями залежних царств. Країна розпадається на ряд самостійних держав. Чжоуські царі перетворились на правителів невеликого володіння – Східного Чжоу.

У період Східного Чжоу відбуваються великі зміни в економічному і політичному житті країни. Розвиток ремесла і торгівлі призводить до підвищення в суспільному житті ролі купців. Відбувається занепад спадкового землеволодіння родової аристократії і посилення приватної власності рабовласників на землю. Втрачені спадковою знаттю землі переходять до воєначальників, купців.

В період «воюючих царств» відбувається подальший розвиток великого землеволодіння. Одночасно руйнується общинне землеволодіння, вводиться земельний податок. Тепер замість праці на «громадському полі» землероби повинні були платити податок зі своєї землі.

З часу знищення монархії Західного Чжоу по суті єдиної держави не існувало. Багато численні держави вели між собою постійні війни, в результаті яких відбувалося захоплення більш слабких держав.

У ІV ст. до н.е. посилюється царство Цінь, яке перемагає інші царства і в ІІІ ст. до н.е. засновує нове Цінське царство.

Держава Цінь. Створенню сильної централізованої держави Цінь сприяли реформи Шань Яна – сановника Ціньської держави, які торкнулися багатьох сфер життя суспільства: економічної, соціально-політичної, державно-правової. Були узаконені вільний продаж і покупка землі, що завдала тяжкого удару общинному землеволодінню. Розпад общини прискорювався завдяки закону про примусове дроблення великих сімей. З метою централізації держави було проведено нове адміністративне ділення за територіальним принципом. Була змінена система стягнення податків. Тепер кожна сім’я виплачувала податок, який залежав від кількості землі, а не 1/10 вражаю, як раніше. Було пере озброєно і реорганізовано військо. Ці реформи засвідчили про перехід до розвиненої рабовласницької держави. Життя в державі повинно відбуватися за єдиними правилами. Імператор ввів єдині письмові знаки, упорядкував міри ваги і довжини, затвердив обов’язкові для всіх закони.
Суворе дотримання законів вважалося найважливішою умовою порядку в державі.

Проведені реформи ненадовго зміцнили державу. Соціальні протиріччя призводили до повстань, найбільш могутнє з яких у 209 р. до н.е. призвело до ліквідації Ціньської монархії. До влади прийшла нова династія – Ханьська

Держава Хань. Засновником нової династії був сільський староста Лю Бан, один із керівників повстання. Свою діяльність він розпочав з проведення реформ, які були спрямовані на пом’якшення становища рабів і селян. Багато рабів було звільнено, зменшено поземельний податок. Але ці реформи не зупинили росту рабовласництва і великого приватного землеволодіння – головних причин, що породжували соціальні протиріччя. Становище народних мас через деякий час знов погіршилось.

Структура центрального і місцевого апарату залишилась без змін. Великі зусилля царської влади були спрямовані на централізацію держави. Був здійснений новий адміністративний поділ країни, за яким уся територія була поділена на 13 великих округів, які очолювали намісники імператора .
На чолі областей і повітів були три чиновники, які призначалися центральною владою, правитель і його помічники у цивільних і військових справах. Крім того, діяльність місцевих адміністрацій контролювалась державними інспекторами.

У VІІІ р. н.е. Ван Ман захопив владу та оголосив себе імператором «нової» династії. Він став проводити реформи, спрямовані на пом’якшення класових протиріч. Була заборонена купівля-продаж землі, а всі землі – оголошені царськими. Водночас поновлювалась стародавня система общинного землеволодіння. Була заборонена купівля-продаж рабів. Але це стосувалось лише приватних рабовласників. Державне рабоволодіння не обмежувалось.
Але реформи не дали позитивного результату, і класові протиріччя ще більше загострювались. Це призвело до повстання «Червонобрових», у результаті якого у 23 р. н.е. до влади прийшла ханська династія. Укази і розпорядження Ван Мана було скасовано, і економіка країни почала стабілізовуватися.

Суттєві зміни відбулися в державному апараті. Функції управління країною були поділені між 5 відомствами, а при імператорі створено дорадчий орган – імператорську раду.

У другій половині ІІ ст. н.е. внаслідок боротьби політичних груп розвивається політична криза. Господарська система країни занепадає. У 184 р. н.е. повстання «Жовтих пов’язок» охоплює всю країну. У 220 р. н.е. імперія династії Хань розпадається на три царства.

 

Характеристика суспільного ладу

Стародавній Єгипет

В усі періоди історії Стародавнього Єгипту вся влада зосереджувалась у руках фараона (30 династій – близько 200 фараонів). Релігія, яка була в Стародавньому Єгипті державною, тобто загальнообов’язковою, відносила його до богів. Як керівник культу, «син бога» фараон вважався посередником між землею і небесами: жерці виконували свої обов’язки за його дорученням.
Успадкування престолу відбувалось у межах однієї і тієї ж правлячої династії (від батька до старшого сина).

Законним вважався тільки той фараон, який народився від шлюбу між принцом і принцесою правлячої династії. Тому цариці майже завжди були рідними сестрами своїх чоловіків. Влада фараона була необмеженою і здійснювалась через чиновників.

Центральне управління країною здійснював візир (арабська назва, стародавньоєгипетська – джаті). Один із візирів Стародавнього царства визначав свої обов’язки: «видавати закони, розмежовувати земельні наділи, вершити суд і здійснювати вищі поліцейські функції». Особливо наголошується на тому, що візир був головою шести судових палат. Отже, в руках візира зосереджувалась уся повнота влади. Крім візира, джерела називають головним скарбником («завідуючий всім, що дає небо, земля і повітря»); начальника робіт, обов’язком якого був нагляд за зрошувальними системами, завідуючого «будинком зброї». 

Головному скарбникові підкорялись два скарбники царя, які завідували каменоломнями та мідними рудниками. Вони виконували також функції військового і морського міністрів. 

Існував розгалужений бюрократичний чиновницький апарат, що вів облік усього державного господарства, стягував податі, управляв царськими угіддями і складами, завідував поліцією та судом.

В Єгипті була встановлена чітка ієрархія чиновників та порядок проходження служби, позачергове проходження ступенів, присвоєння звань і титулів, пов’язане з нагородженням землею та селянами, прийоми і доповіді, спеціальний одяг (форма). Особливі інструкції встановлювали правила користування секретними документами, правила прикладання печатки, встановлювали відповідальність за розголошення державної таємниці, визначали строки розгляду скарг.

Особливе місце в системі державного механізму займали жерці. Їх функції не обмежувались релігійними справами. Вони проповідували святість, вічність влади фараона. Будь-який протест проти деспотизму влади розцінювався як тяжкий проступок проти релігії. Крім того, значення жерців збільшувалось у зв’язку з тим, що вони вміли лікувати, будувати складні архітектурні споруди, розраховувати площі земельних наділів. Жерці були опорою царської влади, але це не заважало їм при нагоді фактично відтісняти фараона від влади. 

Підготовка чиновників здійснювалась у навчальних закладах. Приймалися туди діти аристократів, вищої знаті, чиновництва. Учні проходили випробувальний термін, прийняті на навчання знаходились на утриманні держави. Такі навчальні центри були в Геліополі, Мемфісі.

За Рамзеса ІІ найпрестижніший навчальний заклад – Будинок Сеті – знаходився у Фівах. Тут навчали майбутніх жерців, суддів, писарів. Обліковців і бухгалтерів готували в школі при царській скарбниці. В інших навчальних закладах викладали астрологію, математику, філологію, хірургію, зцілення. Стародавньоєгипетські студенти залучались до наукових досліджень. Доступ до наукових знань носив кастовий характер. Вони були надбанням жерців.

Чиновники і жерці належали до касти знаті. Вони звільнялися від державних повинностей. Як бачимо, діяльність жерців була тісно пов’язана з іншими частинами державного механізму. Тісний союз релігії і держави в Стародавньому Єгипті був обумовлений самою природою рабовласницької тиранії. 

Місцеве управління зосереджувалося в руках номарха і його чиновників. Становище номів у різний час було різним. У деякі періоди, як, наприклад, у період Середнього царства, кожен із номів був державою в мініатюрі на чолі з номархом, який зосереджував у своїх руках адміністративну і судову владу, а також верховне керівництво справами місцевого культу. Кожен ном мав свого особливого бога – покровителя, власне провінційне чиновництво, громадські роботи, податки, військо.

Головою судової влади (як і всього державного апарату) був фараон. Вищою судовою установою держави з часів Стародавнього царства були шість палат, головою яких був візир. У надзвичайних ситуаціях фараони призначали особливі судові колегії.

У період Нового царства судова влада здійснюється особливими колегіями - кенбетами: центральною, що складалась з 30 членів, окружними, міськими. Крім державних, були храмові суди. Судочинство у цивільних і кримінальних справах було однаковим. Кримінальні, як і цивільні справи, порушувались за скаргою потерпілого, якому дозволялось підтримувати звинувачення. Він же мав вказувати і міру покарання. Судочинство велось у письмовій формі. Своє рішення суддя не вмотивовував. Він просто мовчки прикладав до лоба особи, що виграла процес, зображення істини, яке він носив на шиї. Суддя вважався жерцем богині Істини, але це не заважало суддям брати взятки, що було звичайним явищем не тільки в суді, а й в інших державних установах.  Доказами у судовому процесі були: свідчення і клятва свідків, скаржника, огляд місця подій, тортури.

Військове відомство в Єгипті очолював начальник «будинку зброї». Він підкорявся лише фараону. Армія складалась з ополченців, з часом її замінило постійне військо професіоналів. Воїни проживали в окремих поселеннях, мали земельні наділи, які під час військових походів обробляли раби. Гвардія фараона перебувала в привілейованому становищі, особливо в епоху Нового царства. Крім професіоналів, для військових експедицій за межами країни набирали ополченців. У період військових походів та експедицій армію очолював сам фараон. Допоміжну роль відігравала поліція, яка комплектувалася з полонених нубійців та лівійців. Місцеві правителі в особі номархів і головні збирачі податків мали свої поліцейські підрозділи. Поліцейські службовці були наглядачами під час громадських робіт, переслідували кримінальних злочинців, виконували обов’язки катів. Окрім охорони громадського порядку, військово-поліцейські частини допомагали владі стягувати податки, проводити мобілізацію населення на будівництво іригаційних споруд, пірамід, храмів. Армія була головним каральним органом під час придушення повстань. Існував спеціальний підрозділ з охорони пірамід.

 

Стародавня Індія

У Стародавній Індії задовго до приходу аріїв склалася високорозвинена цивілізація. Ранньокласове суспільство існувало в Індії ще в ІІІ тис. до н.е. і було ровесником цивілізації Стародавніх Єгипту і Шумеру. 

Новий період в історії Стародавньої Індії пов’язаний із вторгненням на її територію стародавньоіранських племен і аріїв – племен білої раси. За зовнішнім виглядом, мовою, етикою поведінки вони різко відрізнялись від корінних жителів. Арії займалися скотарством. Рівень їх військової та жрецької організації був вищим, ніж у дравидів. Місцеві правителі зазнали від аріїв ряд поразок. Процес розселення аріїв територією Індії зайняв не одне століття.

З часом арії сприйняли культуру корінних жителів, стали землеробами. Родова община переросла в сусідську. Становище людини в суспільстві визначалося її майновим станом. Як пережиток зберігалася кровна помста, яка вважалися релігійним і моральним обов’язком усіх родичів потерпілого.
Основу соціальної структури Стародавньої Індії становила община.
Община була самокерованою одиницею. До неї входили касти, що об’єднували представників однієї професії, і кули – сімейні общини родичів. Були сангхи, що об’єднували ремісників і крамарів з різних каст. На чолі цих груп стояв виборний староста.

Давня пам’ятка літератури та історії «Ригведа» (ΙΙ ст. до н.е.) дає певні відомості про індоаріїв. Це був войовничий народ, який вважав військову справу найдостойнішим заняттям для чоловіків. Вони захоплювалися музикою, любили поезією. Арії вживали міцні збуджуючі напої ї навіть здійснювали обряд на честь алкогольної рідини – сома. У «Ригведі» написано, що їхнє головне божество Індра зневажав мораль, любив військові авантюри, бали, був схильний до пияцтва.

Специфіка суспільного ладу Стародавньої Індії полягала в розподілі людей за варнами – замкненими групами. Поділ людей на певні замкнені групи мав місце в Стародавніх Єгипті та Ірані, але в Індії станова замкненість жителів набула найзавершенішою форми. 

Рух народів, етнічна строкатість, часта зміна держав-гегемонів змушували панівний прошарок підтримувати станову солідарність. Посилення соціальної нерівності призвело до того, що знатні роди одних племен стали вважати знатні роди інших племен ближчими собі, ніж своїх незнатних одноплемінників. Процес розселення аріїв по території Індії зайняв не одне століття.

Про походження варн існує багато версій. Більшість учених пов’язує їх виникнення з брахманською релігією. Верхівка аріїв з часом привласнила собі виняткове право на релігійну, політичну та військову діяльність.
Професія, посада, величина одержаної спадщини, процент за договором про позичку і навіть міра покарання індуса визначалася належністю до варни. Від цього залежало навіть ім’я, яке йому давали з народженням, одяг, який він мав носити, порядок вживання їжі. Перехід з однієї варни до іншої в принципі був неможливим.  До вищих варнів належали «двічі народжені» – брахмани, кшатрії, вайшьї. Вони могли вивчати тексти релігійних творів, знати їх розпорядження і ритуали. Пізніше з’явилась пригнічена варна – шудри, «раз народжені». Існування варн пізніше було закріплено у пам’ятці права Стародавньої Індії – Законах Ману.

Перша варна – найпривілейованіша – брахмани. Вони ніби виникли з вуст – «найчистішої» частини тіла Брахми. У давніх джерелах брахман постає мало не божеством у людській подобі. Лише він міг визнавати волю богів, вивчати священні тексти, здійснювати жертвопринесення, обряд коронації правителя. Брахмани звільнялися від повинностей, навіть цар не міг розпоряджатися їхньою власністю. «Якщо раджа не слухатиме порад брахмана, – записано в законах Ману, – то може загинути, як корова в трясовині». Вбивство брахмана вважалося найтяжчим злочином. Належність до варни брахманів вважалася спадковим привілеєм, хоча були поодинокі випадки переходу їх в інші варни. 

Право закріплювало привілеї «благородних» станів. Брахман, як і інші «двічі народжені», досягнувши 8 років, проходив обряд посвячення в «двічі народжені». Після завершення курсу навчання у наставника йому належало одружитися, стати главою дому, мати дітей, займатися їх вихованням, здійснювати обряди на честь богів і предків. Продовживши свій рід і побачивши онуків, брахман, доживши до сивого волосся, повинен був стати самітником, відійти від світу в ліс, там роздумувати про марність усього земного, вивчати Веди, очистити душу від гріховних помислів.

Етика зобов’язувала брахмана показувати приклад у виконанні релігійних обрядів, уміти уважно слухати інших, говорити правду або мовчати, дотримуватися законів гостинності. Йому категорично заборонялося вбивати всіх, хто ходить, літає, повзе. Тому правовірні брахмани не могли займатися навіть землеробством, «адже дерево із залізним наконечником ранить землю (й істоти), що живуть в землі». 

Брахмани звільнялися від податків, повинностей і тілесних покарань. Правителі залучали брахманів до розгляду судових справ, виконання різноманітних державних доручень, не пов’язаних з військовою справою. Використовуючи свій вплив, священнослужителі обмежували владу правителя. За Законами Ману, цар повинен був слухати їхні поради з самого ранку до приходу інших міністрів та радників.  Закон гласив, що коли цар не спроможний забезпечити захист своїх підлеглих (брахманів), то його «необхідно було вбити як скажену собаку». Подібна стаття дуже рідкісна в історії права, їй немає аналогів. Вихідці з брахманів були царями, воєначальниками, перебували в царському суді. 

Правителі із кшатріїв звичайно не мирилися з брахманами, між ними точилась боротьба за вплив і владу. У поселеннях серед простого люду брахмани жили скромніше, годувалися за рахунок пророкування, відведення несприятливих наслідків від тих, хто не дотримувався ритуалів.

Друга варна – кшатрії (раджанья), «створені з рук бога». Вони становили основну частину верхівки чиновників: правителів, воєначальників, раджів. В їх руках була реальна влада – військова і матеріальна могутність. Майже всі царі були вихідцями із кшатріїв. Релігія зобов’язувала до співробітництва брахманів і кшатріїв.

Царі – прибічники брахманів – переслідували кшатріїв. Доходило до кривавих міжусобиць. Правителі-кшатрії відповідали тим же. Посилення впливу буддистів послабило позиції кшатріїв. Багато з них покинули військову службу, перетворились на ремісників і крамарів. 

Третя варна – вайшьї, «створені із стегон бога», – займалися землеробством, скотарством, ремеслом, торгівлею, але користувалися покровительством правителів. З представників цієї варни формувалось ополчення, вони сплачували основну масу податків. Тільки окремі вайшьї були багаті, посідали високе становище в суспільстві.

Четверта варна – шудри, «створені із ступенів бога». Вони не проходили обряду посвячення. Їхнім головним обов’язком було служіння «двічі народженим». Шудра повинен був харчуватися зі столу господаря, носити його недоношений одяг. Він не міг вивчати веди. Брахман за вбивство шудри ніс таке ж покарання, як за вбивство кота або собаки. Шудри становили основну масу найманих людей, слуг, ремісників. Шудрі не можна було мати багатство, оскільки це могло «утискувати брахманів». За образу брахмана шудрі могли відрізати язика. Окремі представники цієї варни досягли матеріального благополуччя, переважно за рахунок торгівлі, ремесла. Шудри не були прикріплені до землі. Відомі випадки, коли шудра ставав воєначальником і навіть царем. Так, у ІІІ ст. до н.е. правителем держави Нанди був шудр Аграмес, який створив сильне, добре організоване військо. Навіть Олександр Македонський ухилився від битви із цим царем. Багато царів, які намагалися підкорити Нанду, зазнали поразки. Засновник імперії Маур’їв Чандрагупта лише в результаті десятилітньої війни переміг Аграмеса. 

Таким чином, належність людини до певної варни не заважала їй обирати професію, досягти певної посади. Однак закон категорично забороняв переходити з одної варни в іншу, вважав це великим гріхопадінням.
З часом між вайшьїв і шудр виникли поділи на касти за професійними ознаками: ковалі, гончарі, цирульники, прибиральники нечистот. Були «чисті» і «нечисті» касти.

Остаточно касти сформувалися в епоху раннього середньовіччя.
У найбезправнішому становищі перебували знедолені, недоторкані – чандали і парії. Люди цієї касти вважалися покидьками суспільства і виконували найбрудніші, принизливі роботи. Вони жили за межею поселення чи міста. До їх обов’язків входило перенесення і кремація трупів, страчення засуджених злочинців. Їм належало носити одяг покійників, їсти з розбитого посуду. До розряду недоторканих належали чужинські воїни – варвари.

Стародавня Індія знала інститут рабства. Його джерелом були війни, захоплення полонених. У рабів перетворювали злочинців, існувало боргове рабство, само заклад боржника. Закони Ману офіційно обмежували право спроможність раба. Невільник не мав власності, договір, укладений рабом, вважався недійсним, діти рабині вважалися власністю її господаря. 

Закони Стародавньої Індії захищали рабів переважно від свавілля їхніх господарів, їх не можна було вбивати, виганяти у літньому віці, утримувати в голодному стані. Раба за проступки могли бити мотузкою або бамбуком і лише по «задній частині тіла», але ніяк не по «благородній», інакше той, хто б’є, здійснить такий же гріх, як і злодій (Закони Ману). 

Рабство в Стародавній Індії не було основою економічного життя. Тут не було ринку невільників. Раби експлуатувалися, але основним працездатним населенням були общинники-вайшьї та представники інших каст, у яких перебували вільні люди.

 

Стародавній Китай

Іньське суспільство і держава були рабовласницькими. Панівний клас складався із світської рабовласницької аристократії, жрецької рабовласницької знаті і рабовласницької аристократії підкорених племен. Залежно від наближення до царя і займаної посади світській аристократії присвоювались титули, що давали певні привілеї. Соціальне положення визначалось також земельними володіннями і наявністю рабів. Рабами володіли як приватні особи, так і держава. Джерелами рабства були: захоплення полонених на війні, продаж у рабство за борги, обернення в рабство за деякі злочини. Раби не могли мати ні сім’ї, ні майна. Значну частину населення складали вільні общинники. Усі общинні землі поділялись на категорії: «громадське поле» і «приватні поля». Громадське поле оброблялося всією общиною, а врожай направлявся царю. Приватні поля знаходились в індивідуальному користуванні кожної сім’ї. Але вони не були у власності осіб, які їх обробляли. Земля вважалася державною власністю і знаходилась у розпорядженні царів. У приватній власності в цей період знаходились раби, будинки, знаряддя праці.

Панівне становище в суспільстві займала рабовласницька аристократія, до якої належала чжоуська спадкова знать, чжоуська військова знать і частина іньської рабовласницької аристократії, що вціліла після підкорення.

Власником землі, як і раніше, був цар. Розвивається велике землеволодіння рабовласницької аристократії. Рабовласницька знать вільно розпоряджалася своїми володіннями і згідно з наявними даними землю можна було відчужувати, здавати в оренду, заставляти. У цей період з’являється тенденція до перетворення володінь у приватну земельну власність, хоча формально у володінні землею зберігається залежність від волі царя. Пізніше, з послабленням влади чжоуських царів, відбувається перетворення права великих рабовласників на володіння землею у право власності на землю.

Велику роль у період Західного Чжоу продовжувало відігравати общинне землекористування. Найприниженіше становище займали раби. Рабська праця широко застосовувалась у різних галузях господарства. Збільшилась кількість приватних рабів.

 

Висновок

В даній роботі був розглянутий державний устрій та суспільній лад країн Стародавнього Сходу, таких як Стародавній Єгипет, Індія та Китай, на основі чого можна зробити наступні висновки:

Однією з основних соціальних форм, що грають вирішальну роль в еволюції країн Стародавнього Сходу, була сільська громада, що зберегла багато в чому риси патріархальних-родової організації. Значною мірою вона визначала характер політичної влади в цих суспільствах, роль і регулюючо-контрольні функції держави, особливості правових систем. 

У Стародавньому Китаї, наприклад, основою соціального життя протягом тривалого часу були патроніміі (цзун), які об'єднували кілька сотень (до тисячі і більше) сімей, що належали до однієї спорідненої групи. Структура замкнутих сільських громад з натуральним характером виробництва, з поєднанням ремесла та землеробства в рамках кожної громади, слабким розвитком товарно-грошових відносин складала основу соціального життя і в Давній Індії. 

По мірі виділення надобщінних управлінських структур стали складатися і власне царсько-храмові господарства, створювані головним чином за рахунок присвоєння общинних земель. Володіти ділянками царсько-храмових земель могли лише люди, які виконують ту чи іншу роботу, що несуть службу на правителя або храм. Тут рано почав використовуватися праця рабів, різних категорій підневільний осіб. 

Устрій господарського життя визначав винятково строкатий соціальний склад держав, який можна диференціювати в границях трьох основних соціально-класових утворень: різні категорії осіб, позбавлених засобів виробництва, залежні підневільний працівники, до яких відносилися і раби; вільні дрібні виробники; панами соціальний шар, куди входили придворна аристократія, командний склад армії, заможні верхівка землеробських громад. 

На Сході була відсутня чіткість соціально-класових кордонів, наприклад, існували різні категорії залежного населення, що займають проміжні позиції між вільними і рабами, або якісь перехідні категорії вільних. Станового-правовий статус індивіда в суспільстві, як правило, не збігався, розходився з його соціально-економічним становищем. Стійка багатоукладність, історична наступність соціальних, політичних, правових форм та інститутів, пануючої релігійної ідеології дають підстави визначити в якості головної риси держав Стародавнього Сходу - їх традиційність. Це підтверджує ту обставину, що освячені непорушними ідейно-релігійними установками основи соціальної структури, державності і права таких великих досліджуваних нами країн, як Древня Індія і Древній Китай, пережили століття. 

Загальні закономірності розвитку даних країн не можуть перекреслити конкретних особливостей кожної з них, пов'язаних як з домінуючим положенням того або іншого укладу і різними формами їх взаємодії, так і з особливостями їх соціальних і політичних інститутів, зі специфічними рисами їхнього культурно-цивілізаційного розвитку, особливостями побуту, світо пізнання людей, їх способів релігійної орієнтації. 

У Древньому Єгипті громади-приватний сектор ще в II тисячолітті до н.е. був поглинений заснованим на рабській експлуатації царсько-храмовим господарством. 

Специфічні риси древньоіндійського суспільства були пов'язані з жорстким станових поділом на чотири Варни, з притаманною йому організацією, що відрізняється високим ступенем замкнутості й автономності. Відносини рабовласництва тут тісно переплітаються з станово-варновими, кастовість. Традиційна соціальна приниженість нижчих каст, майже повне безправ'я тих, хто перебував поза варна індійського суспільства, створювали можливості для полу рабських форм експлуатації різноманітних категорій залежного люду. 

У Стародавньому Китаї рано склалася система експлуатації управлінської знаттю шляхом стягування ренти-податку, спочатку у формі відпрацювання на громадських полях, а потім шляхом присвоєння правлячою верхівкою частини врожаю з селянського наділу. 

Список використаної літератури

Авдиев В.И. История Древнего Востока. – М., 1970.

Белявский В.А. Вавилон легендарный и Вавилон исторический. – М., 1971.

Васильев Л. История Востока. – М., 2001. – Т. 2.

История государства и права зарубежных стран: Учебное пособие / Ю.С. Тинш. – М.: РИОР, 2007.

История Древнего Востока. – М., 1983.

История Древнего мира. Древний Восток. Индия, Китай, страны Юго-Восточной Азии. – М., 2000.

Історія держави і права зарубіжних країн. – Вид. 2-е, доповнене і перероблене / За редакцією О.М. Джужи. – К., 2005.

Історія держави і права зарубіжних країн. Хрестоматія. — К.:  Академія, 2002. – 678 с.

Історія держави та права зарубіжних країн: Навчальний посібник для дистанційного навчання / Захарченко П.П., Ковалевська О.О., Кузьминець О.В. – К.: Університет «Україна», 2005.

Корецкий В. М. Лекции по истории государства и права. — М.: Юридическая литература, 1947. – 467 с.

Ламберт Карловски К., Саблов Дж. Древние цивилизации. Ближний Восток и Мезоамерика: Пер. с аггл. — М., 1992.

Макарчук В. Історія держави та права зарубіжних країн. – К.: АТІКА, 2000. - 378 с.

Макарчук В.С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн. – К., 2001. - С. 5-36.

Методическое пособие по изучению курса основ римского права. Составитель Е. А. Скрипилев. – М., 1995. - С. 13

Рабовладельческое и феодальное государство и право стран Азии и Африки. – Х., 1981.

Сборник документов по всеобщей истории государства и права / Составитель И.Е. Ливанцев. – Л., 1977.

Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн. – Х., 1999. - С. 7-31.

Тищик Б. Й. Історія держави і права країн Стародавнього світу: Навчальний посібник. — Т. 1. Історія держави і права країн Стародавнього Сходу і Стародавньої Греції. — Львів: СПОЛОМ, 1999.

Федоров К.Г. Історія держави і права зарубіжних країн. – К., 1994.-  С.12-46.

Хома Н. М. Історія держави та права зарубіжних країн. Часть. 1. Історія держави та права країн Стародавнього Сходу. — Львів, 2002.

Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн. – К., 1994. - С.12-46. 

Якобсон В. А. Некоторые проблемы исследования государства и права древнего Востока // Народы Азии и Африки. — 1984. — № 2, 3.

 


Переплет дипломов
Главная Новости О компании Наши услуги Цены Способы оплаты Авторам Вопрос-ответ Карта сайта Контакты
Партнеры: "ЦОДНТИ" "Первая Переплетная Мастерская""ЮТЭК"
Academic Journal Catalogue (AJC)