Contribution to International Economy

Iсторія Гегеля в історико-філософському контексті

ВСТУП

Поняття "німецька класична філософія", яке було ведене Ф. Енгельсом і затвердилося в марксистських роботах, позначає ту лінію в розвитку новоєвропейської думки другої половини 18 ст. - першої половини 19 ст., що була представлена вчення Шилінга, Гегеля, Фейєрбаха.

При всьому розходженні ці вчення тісно зв'язані між собою узами наступності.

Слід зазначити, що в вченнях Гегеля знайшли вираження найбільш значні ідеї німецької філософської думки розглянутого періоду. До кінця 18 ст. вчення Гегеля зайняли провідне місце в західноєвропейській філософії, а потім у повному своєму розвитку, що завершується вченнями Гегеля й Фейєрбаха, німецька класична філософія придбала всесвітньо-історичне значення, що складається насамперед  у тім, що завдяки своїм досягненням вона з'явилася безпосереднім теоретичним джерелом марксизму в області філософії.

До числа найбільших досягнень німецьких мислителів відноситься з'ясування того аж ніяк не очевидного фактора, що при всьому різноманітті проблем у філософії є основне питання й воно складається у визначенні відносини між мисленням і буттям [8, с. 152].

Розвиток німецької класичної філософії був одним з найважливіших виражень епохального підйому духовної культури, що почався у німецькій державі із середини 18 ст. і передбачав перспективи прогресивного розвитку Німеччини.

Німецька класична філософія розвивалася в епоху найглибших змін, які  відбувалися в економічному, соціально-політичному й духовно-ідеологічному житті всієї Європи. Пошуки адекватного розуміння змін, що відбуваються, найбільш підготовленими до цього німецькими філософами увінчалася  успішним просуванням по шляху розробки діалектного способу мислення. Починаючи з Канта, плеяда мислителів першої величини додала небувалу інтенсивність і глибину розвитку німецької філософської думки. Не маловажно, що всі мислителі самі вважали себе радикальними новаторами у філософії.

Складність і  суперечливість соціально-політичного розвитку нашої  країни, формування історично нового для  неї  типу  державності, у  контексті глибоких й  неоднозначних  змін  у  різних сферах буття цивілізації  у цілому, ставлять  на початку   третього    тисячоліття  перед   українським    суспільством   глобальні   гуманітарні  проблеми. Однією  з них  і  є проблема діалектики  громадянського  суспільства  й  держави,  яка розкривається  як  в аспекті розв’язання соціальних протиріч, так і пошуків оптимального розвитку соціуму.

Актуальність цього дослідження зумовлюється:

По-перше, філософсько-правовою значимістю проблеми діалектики громадянського суспільства й держави. Потенційна схильність соціуму до різноманітних змін припускає осягнення  їхніх причин та спрямування, що дозволяє провести грань між якостями нового і старого як у бутті української  спільноти, так і бутті людства в цілому. Цією обставиною визначається онтологічний та аксіологічний статус громадянського суспільства в Україні, соціогенез якого  неможливо уявити поза цілим рядом соціальних процесів. До них можна віднести пошук природного шляху становлення громадянського суспільства на ґрунті внутрішніх передумов й врахування сучасних здобутків цивілізації. Так передумовою гармонійного розвитку української державності є вироблення  громадянським суспільством певної програми дій держави в нових історичних умовах, враховуючи також її зворотний інтеграційний вплив суспільні процеси.

По-друге, тим, що зазначена  філософсько-правова ідентифікація неможлива без пошуку критеріїв розуміння діалектики універсальних форм буття соціуму, що зв'язане з усвідомленням конкретної історичності й суб'єктивної природи пізнання цих форм. Тому й має особливе  значення  наша орієнтація у континуумі актів пізнання й оцінки природи взаємодії громадянського суспільства й держави великих мислителів та їхніх інтерпретаторів. Саме тому знов актуальний Г. В. Ф. Гегель із загальновизнаною багатомірністю впливу його філософського дискурсу на духовно-інтелектуальне, а й у розумінні деяких дослідників і соціально-політичне життя сучасної цивілізації.  Уже більш ніж півтора сторіччя не затихає спір із приводу феномена Гегеля. Особливо гостро  оцінюються теоретичні концепції філософа, що визначають природу соціальної дійсності та спрямування її розвитку. Актуальні  й самі форми політико-правової  інтерпретації гегелівської творчості, різноманітні засоби тлумачення на фундаменті багатоаспектного філософського аналізу. Ці інтерпретації були, є, та, певно, й будуть як відображенням змісту філософсько-правової ідеології у межах певної політичної культури, так й своєрідним  засобом у визначенні можливих (бажаних) напрямків її трансформації або консервації. Ця багатомірність також дозволяє зробити висновок про недостатню вивченість гегелівської філософсько-правової тематики у контексті формування нових наукових  парадигм.

По-третє, існуючим інтересом до тих соціально-теоретичних концепцій, що  включають у себе різні соціальні контексти у силу того, що сьогодні сама теорія наукової парадигми у філософії науки не може ігнорувати вплив  різноманітних соціальних чинників на еволюцію тієї або іншої наукової теорії. В цьому зв'язку і є актуальним дослідження політико-правових й філософсько-правових аспектів гегелівського вчення про громадянське суспільство й державу, що знаходиться у певному взаємозв'язку із системою його філософських переконань.

По-четверте, тієї обставиною, що існуючі оцінки гегелівської філософії права і соціально-політична стилістика західноєвропейського й вітчизняного буття Х1Х – ХХ ст.ст. знаходяться у специфічній формі взаємодії. Тому гегелівську філософсько-правову культуру можна також  розглядати в якості своєрідної системи теоретико-культурних і соціально-духовних цілей й засобів, завдяки яким можна досягнути певної онтологічної, гносеологічної, та аксіологічної    орієнтації у політико-правовому  континуумі сучасної   нам  епохи.

Об’єкт дослідження – класична німецька філософія. Предмет дослідження - філософія історії Гегеля в історико-філософському контексті. Задачі дослідження - розгляд філософії історії Гегеля в історико-філософському контексті.

 

РОЗДІЛ 1. Історія та філософія історія

Приступаючи до розгляду "Філософії історії" Фрідріха Гегеля, необхідно зробити відступ у передісторію самого предмета, адже "Філософія історії" належить до числа тих робіт ученого, які не були доведені їм до кінця й не були підготовлені й опубліковані в пресі їм особисто. Це було зроблено учнями й послідовниками Гегеля, слухачами його лекційних курсів у Берлінському університеті в 1822-1831 рр.

Філософія історії в сучасному поданні - це розділ філософії, пов'язаний з інтерпретацією історичного процесу й історичного пізнання. Сам термін "філософія історії" уперше вжив Вольтер, маючи на увазі універсальний історичний огляд людської культури.

Зміст і проблематика філософії історії істотно й неодноразово змінювалися в ході історичного розвитку. Антична історіографія не відрізнялася якою-небудь закінченою системою поглядів й обмежувалася в основному більш-менш   докладними описами історичних подій й явищ, часто використовуючи як джерело відомостей різні міфи, легенди й перекази.

У період раннього християнства одержала широке поширення ідея божественного провидіння як головної рушійної сили в історії роду людського. Значиму лепту в систему цих поглядів вніс Аврелію Августин (353-430), указавши вперше на діалектичну природу історичного процесу у своїй праці "Про град Божий".

В епоху Відродження ідеї Блаженного Августина і його послідовників були піддані критику. Особливо значимий внесок у подальший розвиток світської філософії історії вніс Жан Боден (1530-1596), що затверджував у своєму творі "Метод легкого вивчення історії", що суспільство формується під впливом суспільного середовища і являє собою якусь суму хазяйновитих-господарчих  союзів.

Прогрес, по Бодену, можливий тільки в людському суспільстві, а в іншому - лише вічне кругове обертання.

Подальший розвиток матеріалістичного наукового підходу до вивчення історії дали роботи Френсіса Бекона (1561-1626), що всі існуючі й можливі науки розділяв відповідно трьом здатностям людського розуму, зокрема, історію він відніс до пам'яті людини, тобто  знову підтвердив суб'єктивний характер історичного процесу, раніше описаний його релігійними опонентами, але тільки з позицій матеріалізму.

Першим, кому вдалося дати цілісне тлумачення мистецтва, релігії, права, соціального життя суспільства в їхній взаємодії і єдності історичного розвитку була італійський філософ й історіограф Джамбатіста Вико (1668-1744). Полемізуючи з Рене Декартом із приводу протиставлення загального розуму індивідуальному, Вико сформулював ідею об'єктивного характеру історичного процесу. Як тільки, уважав філософ, пізнати ми можемо тільки те, що ми робимо, виходить, історія - це усвідомлення людством власних діянь. Вико висунув теорію, по якій розвиток всіх націй відбувається по циклах, які складаються із трьох епох: божественної, героїчної й людської. Кожен цикл закінчується тотальною кризою й повним розпадом суспільства, а зміна епох відбувається в силу суспільних переворотів. Надаючи принципово важливе значення в здійсненні історичного процесу діяльності людей, Вико, проте, уважав самі історичні закони розвитку провіденціальними, тобто  визначеними вищими силами.

Наприкінці  18 ст. маркіз Жан-Антуан Кондорсе (1743-1794), учасник французької революції, філософ-просвітитель і математик, у своїй роботі "Ескізи історичної картини прогресу людського розуму" зробив удалу спробу встановити закономірності розвитку історії, її основні етапи й рушійні сили історичного процесу. Він висунув ідею історичного прогресу, відповідно до якої поступальний рух історії пояснював безмежною можливістю розвитку людського розуму як творця історії, а історичні епохи - етапами розвитку людського розуму, не заперечуючи, втім, значення господарських і політичних факторів у суспільному розвитку.

Сучасник Кондорсе, німецький просвітитель і філософ Іоганн-Готфрід Гердер (1744-1803) виходив з того, що людина є продовженням і продуктом природи, і що людська історія не може бути за своїми законами обособленою від природи як область, абсолютно самодостатня. Людина займає визначне місце в системі зростаючих і прогресуючих форм природи, над якими вона піднімається й фізично, і культурно. Як тільки людина перестає рости й зупиняється в розвитку, вона незмінно повертається в лоно природи. Історія ж є великим вихователем людського роду. Хід всесвітньої історії Гердер розглядав як єдиний процес у нескінченній зміні його форм. Він уважав, що загальним  законом розвитку є закон максимуму сил, по-різному властивій кожній істоті, народу й т.д. Цей максимум і визначає історичну міру сходження різних народів на різні щаблі розвитку [6, с. 52].

Крім того, необхідно сказати кілька слів про праці Іогана-Готліба Фіхте (1762-1814) і Фрідріха Вільгельма Йозефа Шелінга (1775-1854) у тім же направленні, які також з'явилися ідейними попередниками "Філософії історії" Гегеля. Історію людства обоє філософа розглядали як єдине ціле, кожен окремий щабель якого може бути істинно досягнутий тільки у світлі цього цілого. Зв'язок ходу й подій всесвітньої історії є зв'язок необхідний, тому що кожна епоха всесвітньої історії виникає й закономірно приходить на зміну певній попередній епосі, що себе внутрішньо зжила й тим самим обумовила необхідність переходу до нового. Цей принцип необхідності особливо підкреслювався в роботах Фіхте. По думці філософа: усе, що дійсно існує, існує з безумовною необхідністю й саме так, як існує; воно не могло б не існувати або бути іншим, чим воно є. Але ця іманентна необхідність не є абсолютно несвідомою й потойбічною для людини і його діяльності. Постигаючи необхідність, людина стає вільною, і її свідома діяльність все зростає як найважливіший фактор історичного процесу. Ці ідеї єдності й розвитку, волі й необхідності у всесвітній історії розуміються й Фіхте, і Шелінгом як здійснення світових розумних планів, заданих людству божою силою ідеалів прогресу й удосконалювання. Фіхте закладає в основу історичного процесу ідею світового плану, як поняття єдності всього земного життя людства. Шелінг розвиває думку про те, що своєрідна особливість історії людства полягає в з'єднанні волі й необхідності, і що через це люди реалізують закладений у них і ніколи що не зникав зі свідомості ідеал досконалості - універсальний правовий лад, що може бути реалізований тільки всім людським родом. А весь процес історичного розвитку потрібний і зводиться лише до вічного прагнення до цього ідеалу.

Таким чином, Гегель мав прекрасну філософського й інструментальну базу для створення свого грандіозної, по мірках 19 ст., праці.

 

 

РОЗДІЛ 2. Г. Гегель й його праця «Філософія історії»

"Філософія історії" присвячена, насамперед, вивченню й поясненню суспільно-історичного процесу і його законів, у ній зроблена спроба дати всеосяжну теорію історичному процесу й, відповідно, картину всесвітньої історії.

Уже у вступі до розглянутої роботи вчений дає свою класифікацію історіографії, уточнюючи власну позицію в цьому питанні й говорячи про те, що дана праця є не загальні міркування про всесвітню історію, але саме вона сама. Гегель називає три існуючі різновиди історіографії. Першоначальною історіографією він позначає взагалі ж античний, безсистемний, описовій період, при цьому начисто відкидаючи як можливе джерело історичних знань народні міфи, легенди, пісні на тім підставі, що такі неясні способи подання власної історії характерні лише для неосвічених, варварських народів. Праці древніх істориків філософ розглядає тільки як джерело окремих історичних фактів для подальшого вивчення й узагальнення.

Інший вид історіографії Гегель назвав рефлективним, поставивши його на ступень вище першого, оскільки цей варіант викладу фактів й явищ уже має якусь спільність, основу - позицію автора історичного опису. І залежно від  її розрізняє чотири різновиди цієї історіографії: духовна, прагматична, критична й узагальнююча.

Духовна рефлексія спостерігається в працях таких авторів, які для створення в читача довірчого настрою до тексту викладають події й передають мови історичних особистостей мовою свого часу й у результаті такі компіляції тим далі виявляються від оригіналу, чим більше правдоподібними їх бажав зробити автор [4, с. 38].

Прагматична рефлексія спостерігається коли автор прагне використати описувані явища й факти історії для якихось висновків або повчань своїх сучасників, досвід предків вони намагаються перенести на сучасну їм ґрунт.

Критична рефлексія грішить викладом не самої історії, а дає оцінку історичних оповідань і намагається досліджувати їхня істинність і вірогідність. До речі, цей підвид історіографії став особливо популярним у нас протягом  останнього десятиліття.

И, нарешті, останнім підвидом рефлективної історії є узагальнююча (не загальна!), що керується загальними точками зору на окремі суспільні предмети і явища (наприклад, історія мистецтва, історія права й т.д.). Такі узагальнюючі рефлексії природно перебувають у тісному зв'язку з усією історією народу, і все питання в тім, "... чи виявляється зв'язок цілого або цього зв'язку шукають лише в зовнішніх відносинах". Якщо спрацьовує перший варіант, то така рефлективна історія перетворюється в третій вид, філософську історію.

Далі Гегель обґрунтовує як саме поняття філософської історії, так і його гадану суперечливість. Адже історія, по визначенню, займається лише тим, що було і є, а філософія - навпаки, породжує власні думки, не взяти до уваги того, що є. І якби  філософія підходила до історії таким чином, то фактично це було б не вивчення, а конструювання історії, чого як би не спостерігається. Тому Гегель говорить, що філософія привносить із собою в історію лише думку про те, що у світі панує розум, а тому всесвітньо-історичний процес відбувався й відбувається розумно. Розум панує як у світі взагалі, так й в історії зокрема. Цей умовивід є однієї з основних передумов всієї роботи.

Таким чином, Гегель характеризує своє розуміння історії як мислячий розгляд її. Світ не наданий випадку й випадковим зовнішнім причинам, а управляється провидінням. Всесвітня історія з його погляду  не є простим нагромадженням тих або інших подій, не поле, де панують випадковість, хаотичне переплетення окремих людських устремлінь і почуттів і не випадковий круговорот суспільних станів і формацій. По думці філософа, розвиток властивий тільки людству, тому що людська історія є вища сфера, у якій розвивається духовне, думка, пізнання. А разом із цим і пануючий у вселеної абсолютний розум знаходить засоби свого конкретного й свідомого втілення в дійсності, засоби пізнання самого себе як вічної й невичерпної сили вдосконалювання, прогресу й виникнення нового. Природі ж властива тільки проста зміна й вічне повторення явищ. Поступального руху в ній нема, тому що немає в ній і духовного життя: "...абстрактна зміна взагалі, що відбувається в історії, давно вже була зрозуміла в загальному виді в тому розумінні, що в ньому разом з тим полягає перехід до кращого, до більше зробленого. При всій нескінченній розмаїтості змін, що відбуваються в природі, у них виявляється лише кругообертання, що вічно повторюється; у природі нічого не ново під місяцем, і щодо цього  різноманітна гра її форм викликає тільки нудьгу. Лише в змінах, що відбуваються в духовній сфері, виникає нове". Тобто  всесвітня історія відбувається винятково в духовній сфері. Фізична природа, звичайно, теж грає деяку роль, але все-таки  субстанціальним є дух і хід його розвитку, а, отже, необхідно визначитися з поняттям природи духу [4, с. 82].

Природу духу Гегель пояснює все тим же діалектичним методом: оскільки сутністю матерії (антитези духу) є вага, остільки сутністю духу є воля, і всі її властивості відповідно визначаються саме волею, а, отже, воля є єдино щирим духом. Звідси логічно витікає, що історія є процес усвідомлення волі. Кожен народ і кожна епоха у своєму духовному принципі досягають в усвідомленні волі тільки певної щаблі й тому повинні передати естафету усвідомлення волі наступним, що більш глибоко охоплює істину народам й епохам.

"Східні народи знали тільки, що один вільний, а грецький і римський світ знав, що деякі вільні, ми ж знаємо, що вільно всіх людей у собі, тобто  людина вільна як людина".

Потім філософ порушує правомірне питання про засоби, завдяки яким ідея волі реалізується у світі, і відповіддю на нього визначає саме історичне явище. "Якщо воля як така, насамперед, є внутрішнє поняття, то засоби, навпаки, виявляються чимсь зовнішнім, тим, що є, що безпосередньо впадає в око й виявляється в історії". Роблячи далі вказівку на те, що головну роль у діях людей грають їхні потреби, інтереси й страсті, Гегель приходить до невтішного висновку про те, що взагалі ніщо й ніколи не здійснювалось в історії без інтересу самих учасників - людей. А оскільки інтерес філософ логічно ототожнює із пристрастю, то й висновок звучить як "ніщо велике у світі не відбувалося без пристрасті".

Говорячи далі про предмет філософії історії, Гегель указує на те, що в нього входять два моменти: ідея й людські страсті [1, с. 55].

Центральним же пунктом і з'єднанням обох моментів Гегель визначив моральну волю в державі. Причому державу він розглядає саме як результат повної реалізації духу (ідеї волі) у наявному бутті, і сильним і комфортним воно стає тоді, якщо приватний інтерес громадян з'єднується з його загальною ціллю. Коли досягається таке з'єднання, наступає період процвітання держави, його доблесті, сили й щастя. Але в той же час Гегель затверджує, що всесвітня історія створюється, пишеться тільки тоді, коли в суспільстві йде боротьба, коли воно повно живих протиріч і лише прагне до щасливого життя. Самі ж "періоди щастя є в ній порожніми аркушами, тому що вони є періодами гармонії, відсутності протилежності... ніщо велике у світі не відбувалося без пристрасті...". Не можна розглядати людину поза її страстями й інтересами, енергії й певного характеру, тому що "...індивідуум виявляється таким, яким він конкретно існує, не людиною взагалі, тому що такої людини не існує, а певною людиною...". Варто також звернути увагу на висловлення Гегеля про ролі історичних особистостей в історії. Ними, по думці філософа, є ті люди, які з найбільшою проникливістю розуміють перспективу історичного процесу, вони "...переслідуючи свої мети, не усвідомлювали ідеї взагалі, будучи практичними діячами, але в той же час... розуміли те, що потрібно й що вчасно".

Істина, по Гегелю, складається тільки "у з'єднанні загального, сущого в собі й для себе взагалі з одиничним, суб'єктивним". У філософії історії ця істина розглядається відповідно до  особливості всесвітньо-історичного процесу. Особливість ця у тім, що об'єктивна абсолютна мета історичного процесу в самому ході його розвитку не може адекватно усвідомлюватися самими учасниками: чиста остання мета історії ще не є змістом потреби й інтересу. По відношенню до цієї мети інтерес окремих учасників всесвітньо-історичного процесу є ще несвідомим. Проте   загальне все-таки  втримується в приватних цілях окремих осіб і навіть здійснюється завдяки ім. Тому у філософії історії питання про відношення загальної мети історичного процесу до приватним цілям його одиничних учасників, приймає форму питання про з'єднання волі й необхідності.

По думці філософа, відбувається це від того, що в "філософії історії" ми "розглядаємо внутрішній, у собі й для себе сущий, духовний процес як необхідний, а, навпроти, те, що у свідомій волі людей представляється їхнім інтересом, приписуємо волі". Перехід від необхідності до волі припускає рух розуму від збагнення буття в аспекті одиничності й кінцівки до збагнення його в аспекті загальності й нескінченності.

Таким чином, для розвитку й процвітання будь-якого народу необхідно досягнення повної волі духу й навпаки, повна реалізація ідеї волі можлива тільки в сильній і процвітаючій державі. У всесвітній історії може бути мова тільки про такі народи, які утворять державу. Держава існує саме для себе, а вся цінність людини, його духовна дійсність існує виключно завдяки державі. На противагу думці про те, що держава є структура, що обмежує волю людини, Гегель затверджує й успішно доводить думку про те, що держава - це спосіб здійснення волі. "Держава є духовна ідея, що проявляється у формі людської волі і її волі. Тому історичний процес зміни взагалі власне кажучи справи відбувається за допомогою держави, і моменти ідеї є в ньому як різні принципи". Тобто, всесвітня історія являє собою хід розвитку принципу, зміст якого є свідомість волі.

Отже, по Гегелю, розвиток необхідно пов'язаний з виникненням нового, більше зробленого, і що це виникнення не є продукт випадкового стікання обставин. Навпаки, воно внутрішньо зв'язано й підготовлене всім ходом життя старої, попередньої форми і йде на зміну йому по внутрішньої, іманентної обособленості. Загальною категорією, що поєднує нескінченну зміну людей і народів, Гегель називає зміну взагалі, і "найближчим визначенням, що ставиться до зміни, є те, що зміна, що є загибель, є в той же час виникнення але-виття життя, що з життя відбувається смерть, а зі смерті - життя" [4, с. 97].

Ця геніальна й велика думка знайшла втілення в ідеї реінкарнації або, пізніше, в образі з в античних народів. До 19 ст. абстрактна думка про просту зміну перетворилася в думку про дух, всебічно себе що проявляє й розвиває. Істотною характеристикою духу є його діяльність. "Дух власне кажучи справи діє, він робить себе тим, що він є в собі, своєю дією, своїм добутком; у такий спосіб він стає предметом для себе, таким чином, він має себе, як наявне буття перед собою". Але це ставиться не тільки до діяльності духу окремих людей. У такий же спосіб діє й дух народу. "Він є певний дух, що створює із себе наявний дійсний світ, що тепер тримається й існує у своїй релігії, у своєму культі, у своїх звичаях, у своєму державному устрої й у своїх політичних законах, у всіх своїх установах, у своїх діях і справах. Це є його справу - це є цей народ. Народи суть те, чим виявляються їхні дії".

Відношення окремої людини до народного духу є відношення засвоєння й наближення до його історично сформованому в дії характеру: "Відношення індивідуума до цього полягає в тім, що він засвоює собі це субстанціальне буття, що такий стає його напрям думок, і його здатності розвиваються так, щоб він представляв собою щось".

По Гегелю, сила дієвості народного духу настільки велика, що нею знімається протиріччя тим часом, що народ є у своїй можливості й тим, що він є в дійсності. Можливість, хоча б шляхом рефлексії, указує на щось таке, що повинне стати дійсним. Таким чином, "розлад тим часом, що народ є в собі, суб'єктивно, по своїй внутрішній меті й власне кажучи своєму, і тим, що він дійсно є, усувається".

Розвиток світового духу, по Гегелю, спричиняє те, що воно є рядом щаблів, і всякий щабель як відрізняється від іншої має свій власний принцип. Таким принципом в історії є визначеність духу, особливий дух народу. У цьому принципі народного духу Гегель знаходить обґрунтування своєрідності кожної епохи: загальне - те, що він (принцип) є щабель розвитку й конкретизації єдиного початку (світового духу); індивідуальне - діяльність людей як необхідне знаряддя перетворення в дійсність змісту народного духу.

При такому підході індивідуальне в історії, як випадковий і хаотичний елемент, зникає й здобуває цілком закономірний характер як особливий тип і зміст свідомості епохи. Індивідуальність же зберігає значення лише що як перетворює в життя те, чого бажає народний дух.

Людина у своїй діяльності стає певною людиною певного історичного народу, і характер її дій тепер обумовлюється загальним змістом даної епохи. Питання ж переходу одних історичних формацій у наступні виявляється дозволеним, тому що всякий принцип є щось певне, історично особливе, а, отже, історично обмежене й приречене згодом  до переходу в нове, більше високе й розвинене по змісту: "Тільки конкретний дух проявляється у всіх справах і прагненнях народу, він здійснює себе, прилучається до самого себе й доходить до розуміння себе, тому що він має справу лише з тим, що він сам із себе робить. Але вище досягнення для духу полягає в тім, щоб знати себе, дійти не тільки до самоспоглядання, але й до думки про самої себе. Він повинен зробити це, але це здійснення виявляється одночасно і його загибеллю й виступом іншого духу, іншого всесвітньо-історичного народу, настанням іншої епохи всесвітньої історії" [4, с. 114].

Народ створює те, що він бажає, він має те, чого хоче, і він багато ще чого може створити й на війні, і у світі, і у своїй країні, і за її межами, але в цьому випадку вже без участі живої душі. Вона не діє, і тому з життя народу зникає інтерес. Народ живе як старіюча людина, насолоджуючись самим собою, обмежуючись тим, що він саме такий, яким він бажав бути, і що він досяг того, чого бажав досягти. Ця звичка викликає природну смерть як окремих людей, так і цілих народів. Але принципи парфумів народів є лише моментами загального світового духу, що через них піднімається й завершується в історії, осягаючи себе й стаючи всеосяжним.

Ще одною главою, що випереджає дослідження шляху всесвітньої історії, є "Географічна основа всесвітньої історії", у якій філософ обґрунтовує принцип різноманіття форм втілення світового духу у вигляді дійсно існуючих народів наявністю різних природних типів місцевості, які находяться в тісному зв'язку з типом і характером народів, що виросли в цих місцевостях. Характер же народу виявляється, по Гегелю, саме в тім, "яким образом народи виступають у всесвітній історії і яке місце й положення в ній займають". Розглядаючи кліматичні зони, Гегель затверджується в думці, що "щирою ареною всесвітньої історії" може бути тільки широка континентальна рівнина в північній зоні помірного пояса, тому що в холодних і жарких країнах "гнітючі потреби" людей не можуть бути повністю задоволені. По думці філософа, істотне значення мають три основних типи місцевості: безводне плоскогір'я з великими степами й рівнинами, низовини в долинах великих рік і прибережні (приморські) країни. Ці три типи спричиняються характер країн і народів на них проживаючих. І далі вчений робить короткий аналіз по країнах і континентам стосовно до своєї класифікації, потім переходить до розподілу історії на етапи (щабля) розвитку по ознаці державної організації: деспотизм, демократія й аристократія, монархія. Він називає східний мир - дитинством історії, грецький світ - юністю, римський світ - віком змужніння й, нарешті, німецький мир співвідносить із людським віком старіння. А потім Гегель приступає до докладного розгляду й аналізу кожного з названих світів, але рамки даної роботи не дозволяють хоч у малому ступені освітити цю частину грандіозної роботи вченого.

 

 

РОЗДІЛ 3. Філософія історії Г. Гегеля та її значення для Нового часу та сучасності

Згідно Г. Гегелю, в історії діє розум, він же необхідність, він же, у глибині своєї, - воля. Тому історія розвивається за певним планом, що припускає кінцеву мету. Інакше кажучи, в історії діє провидіння. Таким чином, гегелівська філософія історії може бути названа провіденціалістською.

Привабливість гегелівської концепції історії полягає в тому, що в ній виражена тверда віра в історичний прогрес. Гегель погоджує історичний прогрес із поняттям волі. З його погляду, історія є не що інше, як прогрес у свідомості волі. Інакше кажучи, у міру історичного розвитку розум розширює сферу своєї дії, а це в свою чергу веде до того, що розширюється сфера волі. Сама воля закладена в історичному процесі, становить його внутрішню основу. Однак для усвідомлення сутності історії потрібен значний історичний час. У ході історичного розвитку люди поступово, через ряд етапів, усвідомлюють волю як  зміст історії. Усвідомлюючи волю, вони розширюють сферу її застосування й тим самим відкривають нові перспективи для прогресу волі. Історія повинна завершитися торжеством волі, тобто таким суспільно-державним пристроєм, де будуть вільні всі. Торжество волі буде означати торжество розуму.

Безперечною заслугою Г. Гегеля з'явилася сама постановка питання про зміст історії суспільства. Вона знаменувала собою твердження філософії історії в якості самостійного й важливого розділу філософського знання. Треба врахувати, що в історичній науці Нового часу переважною був емпіричний підхід. Історики займалися майже винятково описом того, що відбувалося, як правило, не прагнучи виявити в історії щось більше, ніж сукупність фактів, подій, діянь окремих особистостей. Історичне знання розумілося як подоба історичній хроніці. Максимум, до чого була спрямована історична наука, що Г. Гегель називає "прагматичною" (від гречок. "прагма" - практика, корисність), - витягти з минулого уроки, важливі або корисні для сучасності. Прагматична історія розуміла процес витягу історичних уроків досить прямолінійно - шляхом установлення прямих аналогій між минулим і сучасністю, однак поступово в європейській думці визрівав більш глибокий підхід до історії [3, с. 211].

В 18 ст. Вольтер вводить в ужиток термін "філософія історії". Багато мислителів прагнули осмислити історію філософськи. Однак тільки Г. Гегель почав спробу побудови систематичної й повної філософської історичної концепції.

Г. Гегель убачав в історії людства не випадковий-хаотичний, а внутрішньо закономірний процес. Тим самим "історії діянь" він протиставляє філософську історію. Основні положення останньої можна звести до наступного [5]:

У світовій історії діє закономірність, що поєднує історію людства в єдиний взаємозалежний процес, у якому беруть участь різні країни, регіони, народи.

Всесвітня історія - процес у цілому однолінійний, вона вибудовується в одну лінію, у якій виражається історичний прогрес. Всі відхилення й відгалуження від основної лінії виступають або як  випадки, або як  прояв "хитрості" історичного розуму, тобто лише поверхневому погляду представляються відхиленнями, а в дійсності такими не є.

Історія у своїй основній лінії є процес кумулятивний; він відбувається так, що жодне  досягнення минулих етапів не втрачається на наступних й одночасно пройдений етап не може надалі  існувати інакше, як у складі більше високого етапу історичної еволюції.

Різні народи (регіони світу) виступають лідерами світового розвитку по черзі: від Древнього Сходу лідерство через ряд етапів переходить до Європи. Лідер світового розвитку - та країна або група країн, де в даний історичний період у найбільшій повноті здійснюється історичний прогрес, тобто "прогрес у свідомості волі". Народи, на чию частку роль лідера не випадає або така виконана в минулому, можуть включитися в прогресивний розвиток тільки через наслідування лідерові й запозичення досягнутих їм результатів.

Для історії особливе значення має діяльність так званих "великих особистостей". Під великими особистостями Г. Гегель розуміє політиків, полководців, державних керівників, у чиїй діяльності в найбільшій повноті втілилася реалізація провіденціального плану історії. Строгі критерії виділення великих особистостей мислителем не задаються. Улюбленими прикладами для нього були Олександр Македонський, Юлій Цезар, Наполеон.

Історична реалізація провіденціального плану історії супроводжується ростом самосвідомості народів й особистостей, до них приналежних, однак тільки в тих випадках, коли народ виявив себе як "історичний". Історичні народи - ті народи, які виявили здатність до усвідомлення своєї історичної долі, свою особу місію в складі всесвітньо-історичного цілого. Такі народи здатні творчо засвоювати досвід історії й збільшувати його. Цим самим вони забезпечують динамізм і поступовість свого розвитку, на відміну від народів неісторичних, які або застигли у своєму розвитку, або рухаються стрибками й зиґзаґами, не замислюючись про своє минуле й майбутнє. До числа неісторичних народів Г. Гегель відносить народи Африки, Південної Америки, слов'янські народи.

Історичний процес у своїй "основній лінії" не може мати рух назад. Досягнуте не може бути втрачено. Так чи інакше, воно зберігається в складі наступного розвитку. Отже, історичний прогрес гарантований самою історією. Катастрофи й історичні потрясіння, загибель і страждання людей та інше служать в остаточному підсумку реалізації провіденціального плану. З погляду  історії вони не мають принципового значення. Можливість глобальної катастрофи, яка привела би до порушення закономірного ходу історії, перш ніж вона виконає визначений план, Г. Гегелем не допускається й не розглядається.

Центр всесвітньої історії переміщається протягом  тисячоріч і століть від Древнього Сходу до Грецького світу, потім до Римського світу й, нарешті, до Німецького світу. Німецький світ становить ядро європейської цивілізації. Саме в Німеччині, згідно Г. Гегелю, раніше, ніж десь, призначено здійснитися "царству волі". Уже сучасна філософові Пруссія рисується Гегелем як таке суспільство, у якому воля здійснена повніше, ніж де б те й абиколи .

Такі основні ідеї гегелівської філософії історії в гранично короткому викладі. Зрозуміло, філософ не просто декларує їх, а прагне до повного й всебічного обґрунтування. Він погоджує свою філософську концепцію історії суспільства із загальною теоретичною філософією. Зокрема, ідея історичної закономірності виступає проявом загальної закономірності світу: "розум панує у світі, так що, отже, і всесвітньо-історичний процес відбувається розумно". В історії суспільства може бути виявлена аналогія із природними процесами. Наприклад, "рух Сонячної системи відбувається за незмінними законами: ці закони - суть її розум". Точно також історичний рух суспільства повинен відбуватися відповідно певним законам. Головна відмінність законів історії від законів природи полягає в тому, що люди самі є і їхніми виконавцями, і тими, хто здатний їх пізнати. Пізнання історичних законів входить, по Г. Гегелю, складовою частиною в ріст самосвідомості народів й особистостей, що характерний для народів історичних.

Здавалося б, це повинне означати, що люди здатні витягати з історії певні уроки. Однак Г. Гегель скептично зауважує: "... Досвід й історія вчать, що народи й уряди ніколи нічому не навчилися з історії й не діяли відповідно до повчань, які можна було б витягти з її" .

Настільки скептичний висновок не відносяться до культурно-виховного значення історії: філософ винятково високо оцінює історію як історію духовної культури. Історія духу розглядається їм як найважливіший фактор освіти й виховання людини. Крім того, якщо народ й уряд не в змозі осягти історичні уроки, то це здатний зробити філософ-теоретик. Він подумки обдивляється історію в цілому, як процес, що має свою закономірність, свій ритм, свою мету. Теоретик визначає значення минулих подій раціонально. Народи ж засвоюють уроки минулого не на свідомо-теоретичному рівні, а на підсвідомому, інтуїтивному. Наприклад, урок Французької революції, згідно Г. Гегелю, полягає в тому, що вона виявила як позитивні, так і негативні сторони революційного рішення гострих соціальних проблем. Виявилося, зокрема, що революція чревата встановленням нової тиранії - не менш тяжкої (а часом і більше), - чим та, проти якої виступали ініціатори й натхненники революції. По цих й інших причинах мислитель уважає революції виправданими в минулому, але не виправданими в сьогоденні й майбутньому, тобто в період після Французької революції. Такий висновок, до якого можна прийти в результаті наукового розгляду уроку революційних подій у Франції. Але до такого ж висновку повинні прийти не тільки теоретики, але й народи, у всякому разі ті, котрих Г. Гегель відносить до "історичних". Французька революція повинна викликати в них раціонально не усвідомлену, але цілком виразно негативну реакцію на революцію взагалі. Помилки минулого не повинні повторюватися саме тому, що вони роблять свою дію на психологію й мислення людей навіть тоді, коли люди всерйоз не замислюються над фактами історії. У цьому складається одна з "хитростей історичного розуму", що діє частіше поволі, а не прямо. Масова свідомість, тобто свідомість більших мас людей, "розумніє" як би крім власної волі. Це є запорукою поступального й прогресивного ("розумного") ходу історії.

Гегелівська концепція філософії історії наклала глибокий відбиток на наступний філософський і культурний розвиток. Разом з тим вона неодноразово зазнавала критики. От кілька докорів, що найбільш часто висувалися критиками на адресу філософії історії Г. Гегеля. Один з них полягає в тому, що в ній є присутнім значний елемент фаталізму. Фаталізм виникає внаслідок того, що "світовий розум", тобто історична закономірність, діє, по Г. Гегелю, мимо волі й згоди людей. Люди ж виступають у ролі своєрідних маріонеток - ляльок, які приводяться в дію невидимою для них силою - світовим розумом. Вони, по суті, не відають, що творять, і направляються до провіденціальної мети історії - волі, самі не підозрюючи про це. Так, принаймні, обстояла справа до того, як самою гегелівською філософією був відкритий закон історії й розкрита його мета.

Не треба спеціально доводити, що розвиток філософії пішов надалі  найрізноманітнішими  шляхами. Критичне осмислення гегелівської філософії багато в чому лягло в основу багатства й розмаїтості західноєвропейської філософської думки. У тій або іншій формі ідеї Гегеля, як і всієї західноєвропейської філософської класики, вплинули  на розвиток філософської думки в інших країнах.  

 

ВИСНОВОК

Мені залишається лише підсумувати те, про було написано вище.

Своєрідність підходу Гегеля до пояснення історичного процесу находиться, насамперед, у сполученні їм відразу двох способів: телеологічного, тобто  через мети - зміст є гранична з існування, і каузального, тобто  через причини. Тоді виходить, що в першому випадку філософія історії відповідає на запитання "навіщо?", а сама історія мається на увазі як даність; у другому ж випадку виникає питання "чому?", що вимагає розкриття сутності історії. Такий підхід став для вченого можливим завдяки застосуванню їм діалектичного методу побудови суджень, запропонованого раніше Фіхте й доведеного потім до логічного ідеалу самим Гегелем: його з "теза - антитезис - синтезис". Крім того, для з істини філософ використав особливий, системний підхід.

Історична діяльність людства складається з дій людей. Кожна людина переслідує свої індивідуальні цілі, а в результаті виникає щось інше, що було в його діях, але не було в його намірах (наприклад, підпалив будинок сусіда, а згоріло все місто), таким чином, масова випадковість переходить у необхідність. Звідси треба, що живучі індивідууми й, відповідно, народи, домагаючись свого, у той же час виявляються засобами й знаряддями чогось більше високого й далекого, про що вони нічого не знають, але що вони несвідомо виконують. От це щось й є Абсолютна Ідея, Світовий Розум або Дух. У Гегеля всі ці три поняття - суть те саме   в силу застосовуваного їм самого методу діалектики.

Таким чином, по думці філософа, весь шлях людства можна розглянути у вигляді єдиної, замкнутої системи розвитку Світового Розуму. Внутрішню структуру системи розвитку Світового Розуму виражають форми думки, що є категоріями діалектики, а реалізацію цієї системи в часі - філософія історії. "Дійсність" же є відчуження Духа. Абсолютна Ідея відчужує себе, "породжуючи" мир і людину. У процесі розвитку людства Дух пізнає себе, і в такий спосіб відбувається "зняття відчуження". Інакше кажучи, історія і є процес пізнання Абсолютною Ідеєю себе. Коли ж Світовий Розум пізнає себе, і відчуження зніметься - історія завершиться.

Безумовно такий всеосяжний і грандіозний за задумом праця не могла не зробити відповідного враження як на сучасників, так і на інші покоління істориків і філософів, та й не тільки їх. Оцінка цього, як й інших, добутку великого мислителя була досить не однозначною - від замилування до повного неприйняття позиції автора.

Звичайно, сьогодні багато посилок в "Філософії історії" виглядають, по меншій мері, неспроможними і смішними, але адже не будь цієї чудової й цікавої для читання (навіть зараз!) роботи, не було б, напевно, і багатьох наших тимчасових подань й історичних відкриттів.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Асмус В.Ф. Диалектика необходимости и свободы в философии истории Гегеля. – Вопросы философии. – 1998. - № 1. – С. 52-69.

Гайм Рудольф. Гегель и его время. Лекции о первоначальном возникновении, развитии, сущности и достоинстве философии Гегеля. Перевод с немецкого П. Л. Соляникова. — СПб., 2006. — 392 с.

 Гулыга А. Гегель. // Жизнь замечательных людей. М.: Молодая гвардия, 2008. – 272 с.

Каримский А.М. Философия истории Гегеля. - М., 1988.

Кузнецов. Немецкая классическая философия второй половины 18-начала 19 века. - М., 1989. - с. 375-385.

Мареев С.Н., Мареева Е.В. История философии (общий курс). Учебное пособие. – М., 2004.

Философия. Учебное пособие для вузов. - М.: Юрист, 1998.


Переплет дипломов
Главная Новости О компании Наши услуги Цены Способы оплаты Авторам Вопрос-ответ Карта сайта Контакты
Партнеры: "ЦОДНТИ" "Первая Переплетная Мастерская""ЮТЭК"
Academic Journal Catalogue (AJC)