Contribution to International Economy

ЛІРИКА ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА В КОНТЕКСТІ ДОБИ

ВСТУП

Актуальність дослідження.

Україно! Ти – моя молитва...

Можна вибрать друга і по духу брата,

Та не можна рідну матір вибирати...

Саме від рядків цієї пісні, вперше почутої більшістю з нас ще в дитинстві, починається сходження до вершин творчості Василя Симоненка, відомого українського поета, талант якого довгий час був у духовному підпіллі. Василь Симоненко (1935—1963). Псевдоніми — В. Щербань, С. Василенко, Симон. Василь Симоненко народився в с Біївці Лубенського р-ну на Полтавщині 8 січня 1935 р. Ріс без батька, мати працювала в колгоспі. Фронтове дитинство було важким.

В мене була лиш мати

Та був іще сивий дід, -

Нікому не мовив "тату"

І вірив, що так і слід.

згадував В. Симоненко.

Його дитячі враження лягли в основу багатьох поезій. Перші уроки життя, уроки доброти, любові брав від матері та діда. Протягом 1942—1952 pp. майбутній поет навчався в школі: 4 класи — у Біївцях (1942—1946), решта — у сусідніх селах Єньківцях (1946—1947) і Тарандинцях (1947—1952). У 1952 р. закінчив із золотою медаллю середню школу в Тарандинцях, вступив на факультет журналістики Київського університету імені Т. Шевченка. Брав участь у літературній студії імені Василя Чумака (СІЧ)[ ].

Вчився разом із такими визначними й талановитими в майбутньому людьми, як поет Т. Коломієць, М. Сом, прозаїки В. Близнець, В. Чехун, Б. Рогоза, гумористи Ю. Ячейкін, І. Шипталь, І. Дубенко, перекладач А. Перепадя, критик і публіцист А. Шевченко, письменник, публіцист, науковець, директор Інституту журналістики А. Москаленко, репортери новин Радіо-Телеграфного Агентства України — РАТАУ (нині — Укрінформ) Л. Іванченкова, Н. Роздобудько, редактори та журналісти газет І. Сподаренко, В. Біленко, М. Кіпоренко, В. Решетилов, Ю. Калоченко, Б. Князюк, А. Хоменко, П. Савченко, М. Бураківська, Г. Костікова, О. Кахілевич та інші.

До поезій, написаних ще в студентські роки і датованих у щоденнику С. Буряченка 19 жовтня 1956 року, належить "Брама", що була надрукована потім під заголовком "Брама замку Стюартів". Як зазначає літературознавець А. О. Ткаченко, "Брама замку Стюартів" уже своїм заголовком мала відводити від автора підозри в перегуках із сучасністю, а з другого боку - надавала зображенню ще більшого драматизму, загальнолюдської епічної об'ємності". Сповідуючи правду, зазначимо, що у В. Симоненка траплялися й вірші, які він "пік" з потреби бути обережнішим, лояльнішим до влади, адже закінчувалася короткочасна "відлига"; іноді "прохідні" патріотичні "поези" присвячувалися тій чи іншій "знаменній" події, що давало привід партійним критикам кваліфікувати його як поета-комуніста. Так, у "Примітках" до вибраного (точніше: перебраного, з вилученням таких характерних для Симоненка творів, як "Злодій", "Некролог кукурудзяному качанові, що згнив на заготпункті" тощо.

У літературі ж тієї доби спостерігаємо не тільки несприйняття псевдохудожніх шедеврів "фанфаристів", співців "квітуючої Країни Рад" та фальшивої "дружби народів" (дружби ярма і шиї), - мало того, зводиться, міцніє духом протесту ціла когорта українських патріотів-тираноборців. Це голоси шестидесятників Івана Дзюби, В'ячеслава Чорновола, Левка Лук'яненка, Івана Світличного, Василя Стуса, Олеся Бердника, Ліни Костенко, Івана Драча, Миколи Вінграновського, Івана Покульського.

Місце Василя Симоненка в цьому ряду - особливе. На думку Станіслава Буряченка однокурсника, колеги та сусіда, "його, Василева, українська національна сутність завжди противилась будь-якому насильству, будь-якій тиранії, і в першу чергу російсько-більшовицькому свавіллю, що особливо виразно проявилось у неопублікованих за його життя поезіях, написаних на початку шістдесятих років"[ ].

С.Буряченко відзначав: "У творчості Василя Симоненка антибільшовицька тематика займає особливе місце… Василь у своїх тираноборчих віршах про ката українського народу Йосипа Сталіна та інших вождів-деспотів вважав їх уособленням абсолютистської, деспотичної влади і сили саме більшовицько-комуністичної партії…" .

Аналізуючи "Баладу про зайшлого чоловіка" В. Симоненка, у якій оповідається про прибульця, котрий обіцяв людям зачати Месію, а виявився… кастратом, Станіслав Буряченко стверджує: "…Знаючи Василя і першоджерела його творчості, вважаю, що він міг бачити в отому кастраті обожествлену більшовицьку партію, котра десятиріччями обдурювала мільйони й мільйони людей не тільки в Союзі, а й у всьому світі примарою ідеї комунізму - отого недосяжного Месії" 2,с. 27.

Нам дорогий увесь Симоненко, але особливо дорогий своїм доробком періоду студентських літ (1952-1957) та перших років журналістської праці в Черкасах. Вражаюча сміливість поета у тематичному виборі, в тяжінні до Правди Історії, безкомпромісність і прямота; цілковита протилежність кон'юнктурним вправам "придворних" поетів - зрусифікованих слуг кремлівських вождів, болісні згадки про національних витязів, спаплюжених ідеологічною інквізицією, гнівний осуд і прокляття існуючій дійсності, - оце і є Симоненко:

Мене ще кожен може розтоптати,

Принизити, грязюкою облить.

А що я можу дати у відплату,

Кому моє скавчання дошкулить?

Чи хватить в мене розуму і сили

Відповісти ударом на удар?

Хіба розтопить мармурові брили

Малого серця пристрасний пожар?

Хіба вогонь той висушить болото?

Хоч як би він завзято не горів -

Його заглушить темрява і сльота,

Його завіють подихи вітрів.

Над ним жорстоко кожен посміється,

Дотепи сиплючи нахабні і нудні…

Для кого ж це маленьке серце б'ється,

Кому воно присвячує пісні?

У 1957— 1960 рр. працював у газеті «Черкаська правда», потім, у 1960—1963 pp.,— у газеті «Молодь Черкащини», власним кореспондентом «Робітничої газети», а також займався літературною творчістю[ ].

На провесні 1960 року в Києві під впливом хрущовської «відлиги» утворився Клуб творчої молоді. На горе партократам з’явився він як ініціативне й динамічне об’єднання, яке ставило за мету об’єднати духовні й фізичні зусилля молоді для оновлення України. Туди прийшли молоді поети Д. Павличко, Л. Костенко, І. Драч, М. Вінграновський, В. Стус, В. Коротич, В. Симоненко та багато інших. Їх пізніше нарекли шістдесятниками. Не подобалась партноменклатурі їхня непідкупність, загострена соціальна чутливість, причетність до суспільно- політичного руху, розвінчування злочинів сталінізму, бо все це виливалось у високому рівні поетичної творчості, яка відразу здобула широку читацьку аудиторію. Їхні перші збірочки вмить зникали з полиць книгарень, окремі вірші переписувались від руки, вивчались. Молодих поетів широко підтримали Павло Тичина, Андрій Малишко, Павло Загребельний[ ].

Симоненко хоча й жив у Черкасах, проте був активним членом клубу. Охоче їздив Україною, брав участь у літературних вечорах і творчих дискусіях, намагався пробудити в ровесників національну свідомість. Згодом став членом комісії з перевірки чуток про масові розстріли в катівнях НКВД і пошуки місць потаємних поховань жертв сталінського терору. Разом із А. Горською обійшли десятки сіл довкола Києва, опитали сотні людей. Факт масового розстрілу офіційно визнано тільки недавно, але місцеві жителі про це знали давно. На основі незаперечних речових доказів, були встановлені таємні братські могили жертв сталінізму на Лук’янівському і Васильківському кладовищах, в Биківнянському лісі. За участю Симоненка був написаний і поданий до Київської міськради Меморандум із вимогою оприлюднити ці місця й перетворити їх на національні Меморіали. Міськрада брутально зігнорувала те звернення, а поет опинився «у сфері особливого зацікавлення відповідних державних органів».

Першу свою поетичну збірочку «Тиша і грім» встиг видати в 1962 році. Оскільки видавалась вона довго, до того ж із вилученням окремих віршів і цензорським втручанням, задоволення від неї не мав, хоча її схвально зустріли читачі й критики. Вже тоді було зрозуміло — в літературу прийшов самобутній поет з великим потенціалом. Але друкувати нові твори не давали.

Особливою подією був творчий вечір двох молодих поетів — В. Симоненка та М. Вінграновського в Будинку письменників України, на якому головував М. Рильський. Василь читав вірші глухо, монотонно і дуже тихо, здавалось, що мало хто й почує. Та Максим Тадейович почув і високо їх оцінив.

1962 р. Василь Симоненко став членом СПУ. Він планував вступати до аспірантури Інституту літератури АН УРСР, вийшла збірка «Тиша і грім». Він був веселою, доброзичливою людиною, романтиком, ліриком, закоханим у життя, істинним патріотом:

Україно! Ти для мене - диво!

Ради тебе перли в душі сію,

Ради тебе мислю і творю.

("Україні")

У середині 1962р. поета жорстоко побили працівники міліції залізничної станції ім. Т. Шевченка (м. Сміла). У зв'язку з тим, що влада всіляко боролась з Василем Симоненком, можна зробити висновок, що це побиття не було випадковим[ ].

13-го грудня 1963р. поет помер у черкаській лікарні (за офіційною версією, від раку), похований у Черкасах.

У 1964р. вийшла посмертна збірка «Земне тяжіння» (книгу було висунуто на здобуття Державної премії УРСР ім. Т.Г. Шевченка 1965р. (посмертно), але лауреатом того року став М. Бажан). Минуло 15 років офіційного забуття поета і у 1981 р. з'явилася книга вибраного «Лебеді материнства» з передмовою Олеся Гончара.

Василеві Симоненкові посмертно присуджено Державну премію України імені Т. Шевченка, у 1995 р.

Навколо причин смерті В. Симоненка ходило чимало чуток. Пізніше В. Онойко згадував, що після звістки про затримання Симоненка за ним дозволили приїхати тільки після того, як у справу втрутився секретар Смілянського міськкому партії. Коли Василь «сів на переднє сидіння поруч з шофером, повернувся до нас і закотив рукава сорочки:

— Ось, подивіться...

Ми жахнулись: всі руки були в синцях.

— А на тілі, здається, ніяких слідів. Хоча били. Чим били, не знаю. Якісь товсті палиці, шкіряні і з піском, чи що. Обробили професійно. І цілили не по м'якому місцю, а по спині, попереку. [...] Коли везли туди (до камери), погрожували: ну, почекай, ти ще будеш проситися, на колінах повзатимеш». Проте офіційною версією смерті 28-річного поета так і залишилось повідомлення про рак.

У пізній грудневий вечір 1963 року навіки зупинилося його молоде серце, що переболіло усіма людськими болями і кривдами.

Повість «Огуда», відома в різних варіантах (частина її публікувалася і як оповідання), художньо підтверджує, що психологічно (як і фізично) В. Симоненко зазнавав пильної уваги охоронців режиму. Після його смерті незавершеним лишився кіносценарій «Бенкет небіжчиків»[ ].

Проза В. Симоненка, своєрідна й багатообіцяюча, є прямою попередницею новелістики Григора Тютюнника, вона заслуговує на почесне місце в контексті розвитку епічного світовідображення свого часу. Казки «Цар Плаксій та Лоскотон», «Казка про Дурила», «Подорож в Країну Навпаки», збірки поезій «Тиша і гром», «Земне тяжіння», «Лебеді материнства», збірка оповідань і новел «Вино з троянд». У дитячій, на перший погляд, казці «Цар Плаксій та Лоско-тон» розповідається про красиву країну з трагічною назвою «Сльозолий», якою править цар Плаксій, якому радість приносили тільки людські сльози:

Хто сміявсь — вони хапали І нагайками шмагали, « Так що в царстві тому скрізь Вистачало плачу й сліз».

Але, як і в будь-якій казці, злий цар боїться за трон і свою владу, тому що відчуває себе безпорадним перед силами добра. Так і тут, Плаксій боїться і ненавидить Лоскотона за те, що

Він приходив кожний вечір — Хай чи дощ іде, чи сніг — До голодної малечі І усім приносив сміх.

Довго цар мріяв спіймати й покарати Лоскотона, аж нарешті підступний капітан Макака схопив захисника знедолених, коли той міцно спав. Лоскотона кидають за грати. Але поки царські підлеглі святкували весілля капітана Макаки з дочкою царя, батраки й робітники врятували свого захисника Лоскотона. З'явившись у царському палаці, Лоскотон залоскочує царя на смерть, виганяє його дочок і синів за межі царства.

Так веселий Лоскотон Розвалив поганський трон. Сам же він живе й понині, Дітямносить щирий сміх В розмальованій торбині, В пальцях лагідних своїх.

Отже, як і будь-яка казка, оповідь завершується перемогою добра над злом. Але незвичайність цього твору полягає в тому, що казка В. Симоненка «Цар Плаксій та Лоскотон» насправді критикує тоталітарний лад у державі, а значить, зважаючи на час написання твору і на характер усієї творчості поета, дає право стверджувати, що красива країна, де ллються сльози,— Україна. А оптимістичний фінал казки дає надію, що колись і ця країна також стане щасливою.

Об’єктом дослідження є: оригінальні поетичні твори поета шестидесятника В.Симоненка.

Предметом дослідження є поезія В.Симоненка у контексті доби «відлиги».

Мета роботи полягає у аналізі доби та дослідження мотивів лірики В.Симоненка

Для досягнення мети необхідно вирішити наступні завдання:

проаналізувати історичний період доби відлиги, біографію В.Симоненка

визначити культурно-мистецькі передумови творчості «шестидесятників»

проаналізувати патріотичні мотиви у поезії В.Симоненка, особливості, стиль викладу

з’ясувати особливості образної системи і поетичних засобів у поезії В.Симоненка;

Дослідження передбачає комплексне використання методів:

порівняльного, який є провідним, історико-літературного, літературознавчого та культурологічного аналізу.

Проведене дослідження дозволить визначити значущість творчості, відзначити особливості та багатство літературної мови, патріотичність лірики В.Симоненка.

 

І. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ ДОБИ «ВІДЛИГИ» В УКРАЇНСЬКІЙ КУЛЬТУРІ

1.1.Суспільно-політичне становище в СРСР 50-60-х рр. XXст.

Тенденції розвитку культури в радянській Україні повоєнного часу, здавалося, назавжди були спрямовані тоталітарною владою в русло комуністичної ідейності та класовості. В літературі оспівувався патріотизм та героїзм народу, який переміг у війні та здійснив відбудову народного господарства, в музиці звучали урочисті кантати, в архітектурі процвітав монументальний стиль класичного та необарокового ґатунку. За найменші відхилення вбік національної проблематики влада таврувала як "буржуазних націоналістів" О. Довженка, В.Сосюру за вірш "Любіть Україну", композиторів Б. Лятошинського, М. Колесу та багато інших митців.

Після смерті Сталіна настає період так званої політичної відлиги (1956–1959), який послабив певним чином і боротьбу з національними проявами та уподобаннями. Культурна еліта, зокрема, такі відомі діячі культури як М. Рильський, М. Шумило, А, Хижняк, П. Тимошенко та інші, проводить значну пропагандистську діяльність для громадського загалу з метою підвищення національної гідності і поваги до себе як до народу[ ]. Саме на цей час припадає перевидання «Словника української мови» Б. Грінченка, збільшується кількість україномовних видань тощо.

Поступово змінюються і критерії громадянської свідомості. Десталінізація розгорнулася в широких масштабах в усіх сферах суспільного процесу, насамперед у культурі. У багатьох діячів культури утверджувалося почуття свободи творчості, прагнення розширити коло мистецьких прийомів, ознайомити широку громадськість з доробком талановитих майстрів, знищених сталінським режимом, звернутися до духовної спадщини народу.

Період «відлиги» в Україні позначився піднесенням літературно-мистецького життя. У ті роки з’являється роман О. Гончара «Людина і зброя», виходять з друку поетичні збірки В. Симоненка «Тиша і грім», М. Вінграновського «Атомні прелюди», І. Драча «Соняшник». Тоді ж М. Стельмах написав такі відомі твори, як «Кров людська – не водиця» (1957 р.), «Хліб і сіль» (1959 р.), «Правда і кривда» (1961 р.), в яких яскраво виражено національний дух[ ].

Однак з викриттям "культу особи Сталіна" і початком так званої "відлиги" настав період змін. На хвилі загальної лібералізм ціїї суспільства відроджувалося національно-духовне життя України. Виходили нові часописи "Прапор" (1956), "Всесвіт" (1958), у 1960 р. розпочато видання багатотомної Української радянської енциклопедії, запроваджено Державну Шевченківську премію, "Літературну газету" перейменовано на "Літературну Україну".

До української громадськості повернулася частина духовної спадщини "розстріляного відродження" - твори О. Близька, О. Досвітнього, М. Драй-Хмари, В. Еллана, Г. Косинки, М. Куліша, були реабілітовані М. Йогансен, В.Підмогильний, Є.Плужник, М.Семенко, М.Філянський та ін[ ]. Камертоном високої духовності звучали кіноповісті О. Довженка "Зачарована Десна", "Повість полум´яних літ", "Поема про море". Ці твори, в яких піднімаються злободенні, гострі проблеми української культури, екології, історичної пам´яті, демонстрували новий загальнолюдський вимір творчості митця[ ].

Кінець 50-х - 60-і роки - час розквіту ліричної творчості М. Рильського, П. Тичини, М. Бажана, В. Сосюри, А. Малишка, яскравого дебюту молодих поетів М. Вінграновського, В. Коротича, І. Драча, Л. Костенко та ін. Великими подіями суспільного і культурного життя України стали широко відзначені ювілеї класиків української літератури: 100-річчя з дня народження І. Франка (1956), 50-річчя з дня смерті Л. Українки (1963), 100-річчя з дня народження М. Коцюбинського (1964), 150-річчя з дня народження Т. Шевченка (1964).

Однак "хрущовська культурна відлига", що тривала і в наступні роки радянської влади, мала обмежений характер, що виявлялось насамперед у загальному низькому культурному рівні політичної верхівки. Досить згадати відомі зустрічі Хрущова та його оточення з художниками (1956) і поетами (1963), де звучала брутальна лайка на адресу всього незрозумілого. Хрущовська реабілітація залишила поза своїми межами десятки імен так званих "затятих націоналістів" - насправді найяскравіші імена української культури - М. Хвильового, С. Єфремова, Г. Чупринку, Г. Михайличенка, найбільш неординарні твори поезії, літератури, мистецтва, історичної науки не тільки XX, а й попередніх століть.

У відповідь на утиски збоку влади в колі шістдесятників почала створюватись і поширюватись література самвидаву, здебільшого присвячена питанням розвитку української культури. Із рук в руки передавалися рукописи віршів та спогадів В. Симоненка, яскрава публіцистика І. Дзюби, стаття В. Яременка "Українська освіта в шовіністичному зашморгу", редагована В. Чорноволом та І. Світличним, книжка С. Русової "Мої спомини" та багато інших. Активну участь у розповсюдженні цих матеріалів брали І. Світличний, А; Горська, М. Горинь, І. Гель, О. Мартиненко, М. Осадчий та ін[ ].

З метою припинення культурно-національного руху партійне керівництво України, першим в СРСР, у 1965 р. заарештувало і згодом засудило 25 найактивніших учасників політичного та культурного руху. Однак, на подив влади, частина суспільства з обуренням і протестом зустріла ці події. Так, 5 вересня 1965 р. на прем´єрі фільму "Тіні забутих предків" С. Параджанова в кінотеатрі "Україна" пролунали виступи І. Дзюби, В. Чорновола та В. Стуса на захист засуджених та проти репресій інтелігенції. Частина провідних діячів культури, серед яких були М. Стельмах, А. Малишко, Г. Майборода, С. Параджанов, молоді письменники В. Коротич, Л. Костенко, І. Драч, авіаконструктор О. Антонов звернулись із запитами до парторганів про роз´яснення причин арештів. Група художників прохала переглянути справу О. Заливахи, І. Світличного.

У грудні 1965 р. відкритого листа керівникам партії та уряду України П. Шелесту та В. Щербицькому надіслав І. Дзюба, до якого він додав об´ємну (понад 200 сторінок) працю "Інтернаціоналізм чи русифікація". Мужній вчинок І. Дзюби треба визнати як центральну подію та одне з найзначніших явищ в українському русі опору тоталітарній владі.

Після процесів 1965-1966 pp. влада ще більше посилила тиск на інтелігенцію. У 1966 р. відділ науки і культури ЦК КПУ утворив комісію, яка припинила розвиток українського поетичного кіно, обмежила в прокаті знамениті фільми С. Параджанова "Тіні забутих предків", Л. Осики "Камінний хрест" (1968), Ю. Іллєнка "Білий птах з чорною ознакою" (1972), на довгі роки на полицях опинились такі творчі шедеври, як "Київські фрески" С. Параджанова, "Криниця для спраглих" Ю. Іллєнка, фільми К. Муратової та ін.

Знаковою подією, що знаменувала повне відвернення влади від будь-якого чесного діалогу, навіть з найтолерантнішими діячами культури, стала організована в 1968 р. кампанія проти роману О. Гончара "Собор". Роман виходив за межі соціалістичного реалізму, піднімав питання духовності, зв´язку поколінь, історичної пам´яті нації, символом якої був старовинний козацький храм. Цього для влади було досить. Твір оголосили "ідейно порочним, шкідливим та пасквільним", з роботи знімали навіть тих редакторів та критиків, які встигли написати та опублікувати на книгу схвальні рецензії.

Таким чином, з другої половини 60-х років фактично припинився розвиток тієї по-справжньому життєдайної гілки української культури, яку виплекали шістдесятники. Та через кілька років талановита молодь, у рамках тоталітарної культури, сформувала її альтернативу - культуру національного відродження і незалежності, яка піднімала дух і національну гідність українців.

 

1.2.Культурно-мистецькі передумови «Відлиги»

Атмосфера кінця 50-х років привела до формування цілого покоління так званих “шестидесятників ” - вчених, письменників, художників, які відзначалися непримиренністю до ідеологічного диктату, повагою до особистості, прихильністю до національних культурних цінностей, ідеалів свободи. По-різному складалися їх стосунки з владою, але загалом творчість цього покоління визначила шляхи всього подальшого розвитку української культури.

Значна частина творчої еліти, особливо старшого покоління, поступово усвідомила і прийняла таку культурну політику влади, продовжуючи творчість з урахуванням уже не тільки зовнішнього, а і "внутрішнього цензора". Та на зламі історичних епох в Україні прийшла до творчості нова плеяда, яка, не засвоївши правил конформізму, стала формувати нову тенденцію розвитку її культури ´- шлях до незалежності.

Шістдесятниками називають плеяду молодих інтелігентів, що розпочали свій творчий шлях на межі 50-60-х років, одразу привернувши до себе увагу не лише талантом, а й мужньою громадською позицією та національною гідністю. Це були люди різних професій, здебільшого творча молодь - поети, прозаїки, критики, перекладачі, художники, науковці, студенти, робітники різних переконань та поглядів. Усіх їх об’єднувала активна життєва позиція, небайдужість до болючих проблем, що постали перед суспільством у переломний час, інтерес до минулого України і намагання змінити на краще її майбутнє[ ].

До найпомітніших постатей шістдесятників відносять І. Дзюбу, І. Світличного, Є. Сверстюка, І. Драча, М. Вінграновського, В. Симоненка, Л. Костенко, В. Шевчука, Є. Гуцала, А.Горську, П. Заливаху, Л. Семикіну, Г. Сєврук, В. Кушніра, В. Зарецького. Як пише в своїх спогадах Євген Сверстюк, його друзям були притаманні "юний ідеалізм, шукання правди і чесної позиції, неприйняття, опір, протистояння офіційній літературі і всьому апаратові будівничих казарм. Водночас філософсько-ідеологічна програма шістдесятників здебільшого включала всі гуманістичні маски та псевдоніми соціалізму і десь проходила краєм філософського ідеалізму та релігії, тобто не дуже виходила за межі легальності".

Провідною в діяльності шістдесятників була культурницька течія. У Києві вони згуртовувались у клубі творчої молоді "Супутник", заснований наприкінці 1959 р. студентами театрального інституту та консерваторії. Президентом клубу спочатку був Лесь Танюк, потім Віктор Зарецький. Квартира подружжя художників В. Зарецького та А. Горської на вул. Рєпіна була своєрідною філією клубу, тут діяла художня секція, де молоді митці прилучалися до національної культури. Члени клубу їздили по Україні, організовували творчі вечори, випускали самвидав. При клубі було створено комісію, яка потай збирала матеріали про репресії 30-х років, її члени, зокрема, знайшли місця і зібрали достовірні свідчення про розстріли і захоронення жертв репресій у Києві.

У 1962 р. було створено клуб творчої молоді "Пролісок" у Львові. Керував ним мистецтвознавець, аспірант Львівського університету Михайло Косів. До клубу входили брати Михайло і Богдан Горині (перший - психолог, другий - мистецтвознавець), викладач університету філолог Михайло Осадчий, робітник і студент-заочник Іван Гель. Згодом приєдналися поети Ірина Стасів та Ігор Калинець, художниця Стефанія Шабатура та ін. Менші за кількістю учасників творчі об´єднання та клуби почали діяти в Харкові, Донецьку, Одесі, Дніпропетровську[ ].

Київський клуб у травні 1962 р. провів у Жовтневому палаці вечір пам´яті Л. Курбаса, на якому були засуджені злочини сталінізму. У грудні того ж року відбувся вечір пам´яті М. Куліша, який мав не менший громадський резонанс. Уже з певними ускладненнями влітку 1963 р. вдалося провести вечір пам´яті Л. Українки. Бюрократична тяганина з його відкриттям (делегація клубу на чолі із Зіновією Франко змушена була навіть йти за дозволом до ЦК КПУ) показала, що влада хоче тримати культурне життя столиці під пильним наглядом.

В утвердженні в свідомості передової української інтелігенції ідеї пріоритетів національної культури велику роль відіграла проведена в лютому 1963 р. Київським університетом та Інститутом мовознавства АН УРСР конференція з питань культури та української мови, в якій взяли участь понад 800 осіб. У доповідях учасників конференції наводилися численні приклади бюрократичних обмежень у застосуванні української мови, безпідставних звинувачень у націоналізмі тих, хто намагався відстоювати розвиток української культури, в окремих виступах засуджувалася теорія двомовності нації.

Справжньою душею шістдесятництва, його совістю став поет Василь Симоненко (1935-1963). Його творчій манері і життєвій позиції були притаманні моральний максималізм, нетерпимість до всієї тієї тоталітарної облуди, якою так ще тісно було оповите життя і культура. Поезія Симоненка була незвичним явищем того часу, вона перехоплювала дух, змушувала замислитися над долею України, її майже не друкували, але читали один одному і переписували від руки.

Передчасна смерть В. Симоненка у віці лише 28 років усвідомлювалася шістдесятниками як трагічна подія в українській культурі. Повернувшись до Києва після похорону поета в Черкасах, його друзі в грудні 1963 р. провели вечір пам´яті В. Симоненка. У своєму виступі на вечорі критик І. Дзюба наголошував на тому, що Симоненко - насамперед поет національної ідеї.

1963 рік можна вважати переломним у розвитку руху шістдесятників. Нападки, а згодом і відкритий тиск влади та органів КДБ призвели до посилення політизації руху, частина учасників якого згодом стала на відверто дисидентські позиції, частина тією чи іншою мірою схилялася до конформізму. Символічною подією остаточного розриву влади з передовою українською інтелігенцією було знищення за прямою вказівкою ЦК КПУ вітражу у вестибюлі Київського держуніверситету ім. Т. Шевченка, виготовленого з нагоди 150-річчя з дня народження Т. Шевченка. У цій монументальній роботі, авторами якої були художники-шістдесятники А. Горська, П. Заливаха, Л. Семикіна, Г. Севрук та інші, постав образ гнівного Кобзаря, що пригорнув покривджену жінку - Україну і у високо піднятій руці тримав книгу, ніби нагадуючи знамениті слова: "Возвеличу малих отих рабів німих, я на сторожі коло них поставлю слово". Цей визначний твір був оголошений ідеологічно шкідливим і навіть хуліганським. А. Горську і Л. Семикіну виключили зі спілки художників.

Монументальним роботам світового рівня не щастило за радянських часів. Наприкінці так званого застою за вказівкою партійно-державних органів залили бетоном майже завершений унікальний скульптурний комплекс меморіалу (Стіна пам´яті) на Байковому кладовищі (скульптори В.Мельниченко та А. Рибачук). Натомість краєвид Дніпра, неподалік від Києво-Печерської лаври "прикрасив" гігантський металевий монумент Матері-Батьківщини.

Дисидентський рух хоча й містив політичний складник, але його підґрунтям був інтелектуально-культурний рух. Українська інтелігенція, скориставшись процесом десталінізації, започаткованим відомим виступом М. Хрущова на 20-му з’їзді КПРС у 1956 р., започаткувала нову спробу національно-культурного відродження, названого рухом «шістдесятників». Цим словом стали позначати тих представників творчої інтелігенції, які намагались модернізувати українську культуру і мали мужність своєю творчістю чинити опір владі, яка кваліфікувала їхню творчість як ідеологічно ворожу. Це призвело до поєднання інтелектуально-культурного руху з громадянсько-політичною дією, що дає підставу називати цей рух рухом опору російському шовінізму та комуністичному тоталітаризму. У словесному мистецтві попереду йшла поезія Л. Костенко, В. Симоненко, І. Драч, М. Вінграновський та ін., літературознавство та літературна критика І. Світличний, І. Дзюба, Є. Сверстюк, Михайлина Коцюбинська[ ].

Якщо оцінювати літературно-мистецький рух шістдесятників, беручи до уваги стилістичні особливості та зміст творів, то можна виокремити кілька тенденцій:

переважно традиційний стиль, але змістовна спрямованість на пробудження громадянської та національної свідомості (А. Малишко, О. Гончар, В. Симоненко, Д. Павличко та ін.),

екзистенціалізм,

архетипічний символізм та космічний спірітуалізм;

«модернізм» – за умови, що термін «модернізм» будемо використовувати не в його вузькому значенні (як назву певної естетики чи стилю), а в широкому – як спробу «оновити» чи «осучаснити» літературно-мистецьку творчість, використовуючи різні течії у літературі та мистецтві 20-го ст.

Тенденція, названа «екзистенціалізмом», представлена наголосом на цінності внутрішнього духовного світу особистості, сприйманні світу як «мого світу», з драматичним переживанням долі України у цьому світі. Хоча цей спосіб світосприймання і світорозуміння зазнав певного впливу західного літературного екзистенціалізму (Ж.-П. Сартр, Сент-Екзюпері), включаючи літературу і мистецтво абсурду (Камю, Кафка), але суспільно-політичною спонукою до появи такої літератури був драматичний конфлікт особи з системою та усвідомлення трагічного стану української нації. Найбільш виразно ця тенденція представлена у поезіях та публіцистиці найвидатнішого поета 60 – 80-х років – Василя Стуса.

Висловом «архетипічний символізм» тут позначено спроби інтуїтивно-символічного «висвічення» архетипів, які або утворюють підтекст української культурної самобутності (зокрема, спроби символічно-метафоричної «репрезентації» структур колективного підсвідомого) або ж стосуються метафорики буття та космосу. На інтелектуальному рівні перша тенденція перегукувалася з психоаналізом К.Ґ. Юнга. Цей літературно-мистецький рух можна також позначити як рух «до джерел».

Він знайшов свій вияв у різних видах мистецтва 60-х років: у живописі наївістів (Катерина Білокур, Марія Примаченко, Ліза Миронова), у живописі «раннього» Панаса Заливахи, у пластиці Галини Севрук, у пісенній творчості Ніни Матвієнко, у композиторській творчості (М. Скорик, В. Івасюк та ін.), у хоровій пісенній творчості (Л. Ященко та ін.), у «поетичному кіно» У поезії цей рух представлений інтересом до поезії Богдана-Ігоря Антонича та у поетичній творчості І. Калинця, В. Голобородька, М. Воробйова, В. Герасим‘юка (70-і роки) та ін. Мотиви абсурду найбільш виразно представлені в поезії М. Холодного, Г. Чубая, почасти в поезії І. Сокульського. Буттєвий (метафізичний) символізм представлений у поезії М. Воробйова. Супроводом цього мистецького руху було пожвавлення інтересу до етнографічних досліджень, відродження української обрядовості (наприклад, колядок, які влада також намагалася забороняти).

Дещо відмінним, хоча й близьким до цього напрямку мислення, була літературно-філософська течія, яку можна позначити терміном «космічний спірітуалізм» – витворення символіки та метафорики, яка стосувалася погляду на людину і націю як частину одухотвореного Всесвіту (О. Бердник та ін.). Окрім того, були спроби і раціонального обґрунтування погляду на людську діяльність у масштабі Всесвіту. Таку спробу маємо у творах та статтях М. Руденка, який наголосив на важливості деяких «забутих» ідей – С. А. Подолинського та В. І. Вернадського. Сам цей напрямок мислення вартий високого поцінування і відповідає ідеям деяких із сучасних західних філософів (наприклад, ідеї «спільносвіту» К. М. Маєр-Абіха)

Якщо термін «модернізм» використати у значенні «осучаснення» естетики і стилю, то ним охопимо різні новаторські естетичні тенденції, включаючи використання деяких мистецьких стилів 20-го ст. – в поезії (Ліна Костенко, І. Драч, М. Вінграновський та ін.), у живописі (І. Марчук, В. Медвідь та ін.), в музиці (Сильвестров, Грабовський, Скорик, Станкович та ін.) тощо (див. Модернізм, Авангард, Абстракціонізм, Експресіонізм, Сюрреалізм та ін.). Це мистецтво існувало на межі між публічністю і підпіллям, але андеграунд у даному разі був вимушеним (і це важлива відмінність від західних чи сучасних його різновидів). Супроводом і натхненником цих літературно-мистецьких оновлень була громадська діяльність і творчість таких літературознавців та літературних критиків як І. Світличний, І Дзюба, Є Сверстюк, найбільш резонансні твори яких поширювались у самвидаві. Серед інших галузей суспільних наук та гуманістики необхідно відзначити істориків (М. Брайчевський, О. Апанович, О. Компан та ін.), а також журналістів (В. Чорновіл, В. Марченко).

Що стосується основних інтелектуальних спрямувань у гуманістиці та філософії, поряд з тенденцією екзистенціалізму, можна назвати ще три тенденції, не завше чітко артикульовані: філософський неоконсерватизм, критичний раціоналізм та філософський ревізіонізм («критична діалектика»).

Тенденція неоконсерватизму («ліберального консерватизму») найбільш виразно представлена літературно-філософською есеїстикою Євгена Сверстюка («Собор у риштованні», «Іван Котляревський сміється» та ін.), поширюваних у самвидаві.

Потреби національно-культурного відродження спонукали до спроб подолати відсікання українців від культурної традиції, яку практикував комуністичний режим. Вислів «критичний раціоналізм» тут вжито у широкому значенні (на противагу його використанню до філософії К. Поппера) для позначення більшою мірою аналітичного підходу, націленого на критику різного роду міфологем та стереотипів, впроваджених офіційною ідеологією. Прикладом такого спрямування мислення можуть служити такі видатні твори українського самвидаву як «Інтернаціоналізм чи русифікація?» І. Дзюби та «Возз‘єднання чи приєднання?» М. Брайчевського, «Право жити» Ю. Бадзя та деякі ін. У професійній (академічній) філософії у 60 – 80-і роки спостерігалась явно не артикульована опозиція між логіко-аналітичним та діалектичним підходом («суперечка логіків і діалектиків»). Прихильники діалектичного підходу намагались розвинути варіант «критичної діалектики» («ревізіонізм»). Одначе, радше з причин короткочасності відлиги, як аналітична, так і ревізіоністська тенденція у професійній радянській філософії не привела до появи суспільно резонансного твору чи такого, що був би важливим у контексті західної філософської традиції. Та хоча названі інтелектуальні тенденції не були виразно представлені текстами, вони характеризували тодішні дискусії в «кулуарах»: нехтування ними, як і названими вище тенденціями в літературно-мистецькому житті, збіднює розуміння інтелектуальної атмосфери 60-х років.

Створення та поширення самвидавської літератури стало основним способом діяльності дисидентського руху. Твір І. Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, книга В. Чорновола “Лихо з розуму”, велика стаття М. Брайчевського “Возз‘єднання чи приєднання?”, статті Є. Сверстюка, позацензурні поезії В. Симоненка, М. Холодного, І. Драча, Л. Костенко, І. Сокульського, статті В. Мороза, різного роду звернення і протести, інформації про переслідування та умови утримання політв‘язнів у таборах, редагований В. Чорноволом позацензурний журнал “Український вісник” складали основну масу української літератури, що поширювалась у “самвидаві”. До цього потрібно додати твори російського самвидаву, що поширювались в Україні. З діаспорних видань у вужчому колі мали поширення книга І. Кошелівця “Сучасна українська література”, твір Б. Кравціва “На багряному коні революції” та деякі ін. Огляд інтелектуально-культурного підґрунтя «відлиги» дозволяє краще зрозуміти джерела його ідеології.

Більшість дослідників вважають 50-60 р. ХХ ст. особливим періодом національно-визвольного руху та визнають його вирішальну роль у появі сучасної української незалежної держави. У сучасних публікаціях переважають намагання дати зважену, переважно багатоаспектну, оцінку як інтелектуально-культурного руху шістдесятників[ ].

 

ІІ .ХАРАКТЕРИСТИКА ПОЕТИЧНОГО ДОРОБКУ ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА

2.1 Дослідження мотивів лірики

В одній із своїх робіт, відповідаючи на запитання читачів: «Звідки почався Симоненко?», письменник Микола Сом пише: «Я постараюся намалювати вам Симоненкову дорогу – важку, трагічну, коротку... Звичайно, вона починається з Біївців – такого невеличкого полтавського села, що єдиною зеленою вулицею біжить до Лубен, Полтави і Києва – до великого людського океану. А на тій вулиці над Удаєм-рікою стоїть сиро-тою старенька селянська хата, де 8 січня 1935 року народився майбутній український поет В. А. Симоненко. Через ту непомітну і печальну хату пройшли голод і холод, її не проминула велика війна і всі лихоліття нашого віку...»

Ти приймала і щастя і лихо,

поважала мій труд і піт,

із-під сірої теплої стріхи

ти дивилася жадібно в світ.

Так писав поет про свою хату із синіми вікнами, що стала сьогодні знаменитою. Про своє ж дитинство в тій хаті В. Симоненко згадував у листі до друга з неповторним іс-крометним гумором: «Перші мої кроки були сумними й трагічними. Утиски несправед-ливості я терпів навіть від рідних, які... не дали мені права голосу на тривалій нараді, де фактично визначалася моя доля... Я не бажав бути Василем, я хотів бути Тарасом і носити прізвище Шевченко...»

Вже пізніше, випереджаючи дослідників своєї творчості, в одному із своїх віршів поет із почуттям гідності відзначив:

...щось у мене було і від діда Тараса,

і від прадіда Сковороди...

Поет устиг побачити лише дві книжки: "Тиша і грім" (1962) та віршовану казку для дітей "Цар Плаксій та Лоскотон" (1963). По його смерті вийшло ще чотири збірки: "Земне тяжіння", "Поезії", "Подорож в країну Навпаки" (для дітей), "Вино з троянд" (новели). А потім - 15 років мовчання: жодної збірки, жодного видання поезії аж до "Лебедів материнства" (1981).

Збірка "Тиша і грім" засвідчила появу поета широкого мистецького діапазону, неабиякого художнього обдарування, а головне - чесної і прямої життєвої позиції; суворого і ніжного, мудрого і наївного, який мав усі дані, аби вирости в митця першої величини. Що б не писав і про що б не писав Василь Симоненко, він завжди залишався чистим, щирим і відвертим.

Але правди в брехні не розмішуй,

Не ганьби все підряд без пуття.

Бо на світі той наймудріший,

Хто найдужче любить життя, -

говорить В. Симоненко в одній із поезій.

Поезії "Жорна", "Дід умер", "Баба Онися" - вірші, що ваблять простотою форми та її довершеністю, глибиною змісту і силою почуттів. Тітки Насті, Варки, дядьки Федори, Оверки, баби Онисі - ось його улюблені герої. Рідний народ, його радощі, болі й тривоги - це визначальна тема усієї Симоненкової творчості.

До смерті залишився Василь вдячний за любов, за ласку, за виховання, за все, що потім викликало роздуми про суть життя, своїй матері та дідові, який замінив йому батька. Дід самотужки вивчив грамоту, багато читав, розповідав онукові про минуле, давню історію краю, співав пісні, сам того не помічаючи, був натхненником майбутнього поета. Коли малий під ці розповіді засинав у нього на колінах, дід шепотів: «Безсмертячко ти моє кирпате...» То ж і не диво, що в одному з перших своїх віршів «З дитинства» Василь написав:

І плачу, було, й сміюся,

Як слухаю ті пісні...

Спасибі ж тобі дідусю,

За те, що ти дав мені...

У повоєнних українських селах сусіди були як родичі. Переживши спільне горе, допомагали одне одному збудувати нову, замість спаленої німцями, хату, ділились останньою жменькою борошна, дрібком солі, сірниками. Допомагали по господарству та, як тоді говорили, «погледіть дитину». Однією з таких сусідок була маленька, худенька, нічим не примітна баба Онися. Ця згорьована жінка втратила на фронті чоловіка, трьох синів-солдатів, тож Василь був для неї як син. Коли виріс, за її людське страждання й велике материнство, в дяку за все, що вона зробила для нього, написав вірш:

У баби Онисі було три сини.

У баби Онисі синів нема.

На кожній її волосині

морозом тріщить зима.

Я горя на світі застав багато.

Страшнішого горя нема,

ніж те, коли старість мати

в домівці стрічає сама.

Потім іще кілька строф про біди і муки старенької, про її турботу й доброту до людей. А закінчив так:

За те, що ми в космос знялися,

що нині здорові й живі,

я пам'ятник бабі Онисі

воздвиг би на площі в Москві.

Особливою сторінкою творчості поета є його інтимна лірика. В. Брюховецький писав: "Вразливість його натури, щедрість і чистота почуттів тут виявилися настільки, що найпростішими словами поетові вдалося виразити найсокровенніше, відкрити глибини майже непояснюваного". Внутрішній світ ліричного героя збірки "Тиша і грім" перебуває у дивовижній єдності зі світом довколишнім, що знаходить свій ідейно-естетичний вияв у взаємопереплетенні інтимних і громадянських мотивів.

Основна риса любовної лірики В. Симоненка - світлий юнацький смуток від неподіленого романтичного кохання. У вірші "Вона прийшла" поет створив образ коханої, далекий від чогось конкретного і реального. Це привабливий, чарівний образ вимріяної у снах любові:

Вона прийшла, заквітчана і мила,

І руки лагідно до мене простягла,

І так чарівно кликала й манила,

Такою ніжною і доброю була.

("Вона прийшла")

Ціла гама радісних відчуттів постає у віршах "Буду тебе ждати, там, де вишня біла...", "Ти не можеш мене покарати...", "Коли б тобі бажав я сліз і муки...", "Є в коханні і будні, і свята". "Це та любов, - пише А. Ткаченко, - що споріднена з жертовністю, не вимагає нічого для себе і відкриває "Безмежну велич людської краси" ("Любов"). Любов приносить не лише щастя. Дуже часто вона пов'язана зі стражданнями, однак поет благословляє ті почуття, що наповнили його душу:

Ображайся па мене, як хочеш,

Зневажай, ненавидь мене -

Все одно я люблю твої очі

І волосся твоє сумне.

("Тиша і грім")

"Світ який - мереживо казкове!" - цим життєствердним твердженням відкривається збірка "Земне тяжіння".

 

2.2.Патріотичні поезії В.Симоненка

Василь Симоненко у своїй поезії звертається до усіх тих тем, які споконвіку хвилювали митців і складали основу будь-якої поетичної творчості, серед них любов до Батьківщини та рідної природи, віра у духовну силу свого народу, філософські роздуми над призначенням людини на землі, оспівування глибокого і пристрасного кохання. До якої б теми не звертався Василь Симоненко, він вносив до неї власний авторський стиль, свій світогляд, оригінальну та яскраву образність[ ].

Тільки через багато років по смерті Симоненка в книжках з'явився його вірш "47-й рік", під яким стоїть дата: 21.09.1956. Отже, це ще студентський доробок. Тут поет оспівує "соціалістичну Вітчизну" в усьому її буянні:

Забулися давно образи, суперечки,

Злиденні і напівголодні дні,

Та не забуду я, як пінилася гречка

І чорногузи гуртувались на стерні.

І люди йшли байдуже, мов лелеки,

Із косами дідівськими на лан,

В полукіпках лишали чорні глеки

І, зуби стиснувши, "виконували план".

І вдови плакали, кричали діти "папи",

А на сніданок - жолуді одні.

І в гарбах пнулися скелети-шкапи,

Худі, немов колгоспні трудодні.

Я не забув мужицькі очі хмурі,

Обличчя матерів, налякані, тривожні,

Коли писали ви, продажні шкури,

Про їх життя, щасливе і заможне.

У друкованому варіанті редактори замінили "колгоспні трудодні" на "тодішні трудодні"

Уже перша збірка поета «Тиша і грім» (1962 р.) полонила читачів змістовністю і простотою вислову, зрілістю думок і справжністю почуттів, по-молодечому завзятих. Вона засвідчила, що в літературу прийшов самобутній поет, поет-заспівувач.

Василь Симоненко багато розмірковує над призначенням людини, над її місією у цьому житті, над сенсом життя. І насправді, кожна людина багато разів за життя ставить собі це питання. Розмірковуючи, поет доходить висновку, що одним із головних призначень людини є самозречення в ім'я добра, розквіту країни, добробуту родини та близьких.

Закоханість у життя та проповідування одвічного душевного неспокою знаходимо ми в багатьох творах поета:

Як мені даровано багато,

Скільки в мене щастя, чорт візьми!

На землі сміятись і страждати,

Жити і любить поміж людьми!

Які життєстверджувальні та сонячні рядки! Я думаю, мої ровесники, часто сумні та незадоволені через дрібниці, і я разом з ними, — всі ми можемо повчитися любові до життя у ліричного героя Василя Симоненка. Щодо ставлення людини до життя, не втрачає своєї актуальності відомий вираз: «Хочеш бути щасливим? Будь ним». Часто ми не розуміємо справжнього змісту цього вислову, але він є насправді правдивим і мудрим.

У своїх творах митець звеличує людину, бо людина — мисляча істота, наділена здатністю створювати, творчо мислити та діяти[ ]. Маючи право свідомого вибору, людина, на думку Василя Симоненка, призначена для добра і тільки для нього, для служіння народові і людям, і загальній ідеї добра та любові:

Навіщо бундючитися пихато,

Грітися в похвалах?

Слава не ртуть:

Мало великим себе уявляти,

Треба великим буть.

Звісно, не можна любити життя взагалі, не люблячи свою рідну землю. Василь Симоненко так пише про Україну:

Візьми всього! І мозок мій, і вроду,

І мрій дитинних плеса голубі.

Для мене найсвятіша нагорода —

Потрібним буть, красо моя, тобі!

Любов до рідної землі сповнює більшість поезій Василя Симоненка, і любов ця щира, без зайвого пафосу і показного патріотизму, вона йде від самого серця поета, тому, напевне, і доторкується до найглибших струн душі читача[ ].

Глибокий зміст вклав митець у вірш «Де зараз ви, кати мого народу?». Ця поезія поєднує не тільки любов до народу з вірою у його майбутнє, у незнищенність сили народного духу:

Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!

У цих простих, на перший погляд, рядках, відображено глибоку істину. Нація, сформована протягом сторіч у лоні власних традицій та вірувань, оповита народними піснями й обрядами, насправді є незнищенною. Будь-які історичні обставини, якими б вони не були, можуть негативно впливати на людей, пригнічувати їх, уповільнювати розвиток культури та мови, але вони не можуть знищити, викреслити зі скрижалів історії націю. Упродовж близько сімдесяти років існування тоталітарної системи, спрямованої на «зненаціональнення», український народ доводив цей простий закон історії. І довів його. Багато в чому наш народ залишився цілком вірним своїм традиціям та історії, своєму менталітету та віруванням саме завдяки діяльності видатних діячів літератури, культури, мистецтв, серед яких був і Василь Симоненко[ ].

Україно! Ти – моя молитва...

Можна вибрать друга і по духу брата,

Та не можна рідну матір вибирати...

Саме від рядків цієї пісні, вперше почутої більшістю з нас ще в дитинстві, почина-ється сходження до вершин творчості Василя Симоненка, відомого українського поета, талант якого довгий час був у духовному підпіллі.

Ставлячи ім’я поета в один ряд з іменами, які уособлювали для нас літературну добу 60-х, – Ліни Костенко, Івана Драча, Івана Дзюби, Василя Стуса та багатьох інших – поет Микола Вінграновський зазначив: «В. Симоненко – поет нашого покоління... Ми всі з одного народу».

Про нього стільки сказано й написано, що надзвичайно важко уникнути повторень. Обійтися ж без них практично неможливо. Літературний портрет В. Симоненка красномовно доповнюють інтерв’ю, критичні статті, фрагменти з щоденника, листи до дру-зів... І ціла низка споминів про творчий шлях поета, якому доля подарувала всього 28 літ.

Молодий поет проймався полум’яною пристрастю до Кобзаревої поезії, черпаючи з неї і правду життя, і любов до рідного народу, і відданість матері-Україні:

Україно! Ти – моя молитва,

Ти моя розпука вікова...

Ці рядки – своєрідний творчий старт поета, початок літопису історії країни і глибо-кого осмислення біографії народу, що набула в його творчості соціального узагаль-нення:

Україно! Доки жити буду,

Доти відкриватиму тебе...

Поет протягом усього свого короткого життя (1935-1963) відкривав для себе Укра-їну, а ми, в свою чергу, ще й досі відкриваємо для себе Василя Симоненка.

У проміжку між датами народження і смерті – раннє дитинство, середня школа в Та-радинцях, факультет журналістики Київського університету, робота в «Черкаській правді», «Молоді Черкащини», «Робітничій газеті» і, звичайно, поетична творчість. А ще – активна співпраця з літературною студією ім. В. Чумака, обласним літоб’єднанням і, нарешті, вихід у світ єдиної прижиттєвої збірки «Тиша і грім» (1962).

Народе мій!

Титане непоборний,

що небо підпирає голубе!

Твій гордий подвиг

не принизять жорна –

вони лиш возвеличують тебе.

Дарма біситься

злість ворожа, чорна –

нічим не очорнить

твоєї боротьби!..

Цілую руки,

що крутили жорна

у переддень космічної доби.

Дід умер

От і все.

Поховали старезного діда,

закопали навіки у землю святу.

Він тепер вже не встане

і ранком не піде

із косою під гору круту.

І не стане мантачкою тишу будити,

задивлятися в небо, як гаснуть зірки.

Лиш росою по нім буде плакати жито

і пливтимуть над ним непомітно віки.

От і все.

Поховали хорошу людину,

Повернули навіки у лоно землі.

Та невже ж

помістились в тісну домовину

всі турботи його,

всі надії,

жалі? Жорна

Натуга на руках,

від втоми чорних,

здувала жили,

наче мотузки.

Каміння клацало зубами

в жорнах,

жувало жовті зерна на друзки.

І сіялось не борошно, а мука...

При тьмяному мигтінні каганця

жіночі ніжні

материнські руки

тягли за ручку

камінь без кінця.

Журливо мліли очі сумовиті,

і борошно,

мов біла кров, лилось...

Це все було

в двадцятому столітті,

що грозами над нами пронеслось.

Протягом короткого життя В. Симоненко написав поезії, провідною темою яких є любов до рідної землі, відповідальність за її долю, новели, пробував створити кіносценарій зі студентського життя, став автором численних статей, театральних і літературних рецензій, створив три казки для дітей і дорослих: «Цар Плаксій і Лоскотон», «Подорож в країну Навпаки», «Казка про Дурила». У виданих одразу по їх написанні двох віршованих казках для дітей ідеологічні наглядачі не побачили «крамоли», хоч і «Цар Плаксій та Лоскотон», і «Подорож у Країну Навпаки» теж можна розглядати як своєрідно адаптовану для дитячого сприйняття варіацію «антидеспотичної» теми[ ].

Протягом п'ятнадцяти років забороняли видання творів В. Симоненка: підготовлене видавництвом «Молодь» «Вибране» поета «розсипали й по-живому шматували». Нарешті з горем та інквізиторським редагуванням 1981 р. вийшли його «Лебеді материнства». Твори Симоненка не друкувалися, а академік Шамота все одно застерігав: «Чимало в його доробку було незрілого, ідейно нечіткого, не раз поет припускався перебільшеного чи спотвореного вияву національних почуттів... Підносити творчість Симоненка як взірець для літературної молоді, міряти Симоненком інших поетів, видавати його за приклад мужності — це треба рішуче відкинути». Проте не жовч і ненависть народжують поета. Поета народжують гнів і любов. Гнів і любов народили Василя Симоненка. Великий, праведний гнів проти приниження людини, знищення її людської гідності. Тому, можливо, центральною в творчості поета вважається патріотична тема — любові до України, її безталанного народу (і в цьому — пряме продовження шевченківських традицій), поєднана з ідеєю самоцінності, неповторності людського «я». Сонет «Я» написано 1955р., задовго до відомого однойменного вірша «Я»:

«Ми — не безліч стандартних «я», А безліч всесвітів різних».

Тоді ж, у студентські роки, буквально напередодні офіційного «розвінчання культу особи», з'явився ще один сонет «Поет» (3.2.1956, опублікований тільки 1988р.), де є й такі промовисті рядки:

«Не піддавшись зарібку легкому, Я не прислужував ніколи і нікому». А поетичні шедеври «Ти знаєш, що ти людина...», «Де зараз ви, кати мого народу?..», «Україні», «Задивляюсь у твої зіниці...» (рукописна назва — «Україні»), «О земле з переораним чолом...», «Земле рідна! Мозок мій світліє...» — ніби фрагменти однієї виболеноїдуми про долю народу, синівську відданість йому, готовність до самопожертви задля його визволення й розквіту.

Не дивно, що саме ці вірші зазнали найбільших цензурних та редакторських втручань . Написані з позицій морального максималізму, твори В. Симоненка не могли бути надруковані навіть у період «хрущовської відлиги». Знамениті "Лебеді материнства", своєрідний заповіт поета (слова "Можна все на світі вибирати, сину. Вибрати не можна тільки Батьківщину" викарбувані на надгробку Василеві Симоненку в Черкасах). Друга частина цього твору (починаючи зі слів "Виростеш ти сину..."), покладена на музику А. Пашкевичем, стала піснею, що лунає як гімн синівської любові, людяності, патріотизму. У Симоненкових поезіях бринить мотив цінності кожного людського життя. Він закликає усіх нас не забувати, що ніхто і ніколи не повторить нашого існування на землі:

 

Ти знаєш, що ти - людини?

Ти знаєш про це чи ні?

Усмішка твоя - єдина,

Мука твоя - єдина,

Очі твої - одні.

("Ти знаєш, що ти людина?")

Батьківщина для В. Симоненка - це синонім рідного українського народу. Він (поет) гостро відчував зв'язок із минулим, із героїчною історією свого народу:

Народ мій є!

Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!

("Де зараз ви, кати мого народу?")

Ця поезія звучить як утвердження вічності, безсмертя українського народу, впевненості в майбутньому. Запорукою цьому поет вважає важке, але славне минуле, історичну пам'ять народу:

Під сонцем вічності древніє й молодіє

Його жорстока й лагідна душа.

або вірш:

***

Я не вірю,

що дід із могили воскресне,

але вірю,

що ні –

він увесь не умре.

Його думи нехитрі

додумають внуки,

і з очей ще віки пломенітимуть в них

його пристрасть і гнів,

його радощі й муки,

що, вмираючи,

він передав

для живих.

Одинока матір

***

Повзли роки.

Росло твоє чекання.

Печаль смоктала радощі твої,

І над твоїм

Розстріляним коханням

Скажено глузували солов’ї.

Та право материнства – за тобою!

І син в колисці пісню наслуха.

Хай вузьколобі звуть його ганьбою,

А лицеміри – пасинком гріха!

Нехай духовні покидьки

Й заброди

Байстрям, безбатченком

Назвуть твоє дитя!

Найтяжчий злочин –

Вкрасти у народу

Тобі довірене життя.

Мадонно мого часу!

Над тобою

Палають німби муки

І скорбот,

І подвиг твій,

Обпечений ганьбою,

Благословив розстріляний народ[ ].

Поезія В. Симоненка чутлива до звуків життя. Йому притаманне виняткове вміння відтворювати в поетичних образах драматичну гаму різнобарвного й багатогранного навколишнього світу. Його поезія – прекрасна мудрість, яка здатна рухатися, думати, переосмислювати...

Вірші, які увійшли до наступної збірки «Земне тяжіння» (1964) – фрагменти виболе-ної теми про долю народу, перейняті громадянськими мотивами і синівською відданістю. То ж не дивно, що саме вони свого часу зазнали найбільших цензурних та редак-ційних втручань. А Державна премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка «наздогнала» лауреата вже по смерті, за часів Незалежності (1995).

***

Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок,

Є тисячі ланів, але один лиш мій.

І що мені робить, коли малий зажинок

Судилося почать на ниві нерясній?

Чи викинути серп і йти байдикувати,

Чи долю проклясти за лютий недорід

І до сусід пристать наймитувати

За пару постолів і шкварку на обід?

Коли б я міг забуть убоге рідне поле,

За шмат ції землі мені б усе дали...

До того ж і стерня ніколи ніг не коле

Тим, хто взува холуйські постоли.

Та мушу я іти на рідне поле босим,

І мучити себе й ледачого серпа,

І падати з утоми на покоси,

І спать, обнявши власного снопа.

Бо нива це – моя! Тут я почну зажинок,

Бо кращий урожай не жде мене ніде,

Бо тисяча доріг, мільйон вузьких стежинок

Мене на ниву батьківську веде...

***

...Не шукав я до тебе

ні стежки, ні броду,

бо від тебе узбіччям

ніколи не брів –

я для тебе горів,

український народе,

тільки, мабуть,

не дуже яскраво

горів.

Скромна праця моя –

то не пишна окраса,

але в тому, їй-богу,

не бачу біди –

щось у мене було

і від діда Тараса,

і від прадіда –

Сковороди.

Не шукаю до тебе

ні стежки, ні броду –

ти у грудях моїх,

у чолі і в руках.

Упаду я зорею,

мій вічний народе,

на трагічний і довгий

Чумацький твій шлях.

Вірш «Є тисячі доріг...», що був написаний за кілька місяців до смерті, належить до шедеврів української літератури як досконалий зразок патріотичної поезії. А «Лебеді материнства» – своєрідний заповіт, ода вірності й любові.

Його інтимна лірика, головна лірична героїня якої уособлює водночас і жінку, і музу, і Україну – доповнює цілісну картину гармонії з довколишнім світом.

Чорні від страждання мої ночі,

Білі від скорботи мої дні

Впали у твої свавільні очі,

Жадібні, глибокі і чудні.

Я тебе не хочу обминути,

Я тебе не смію обійти.

Дай мені губами зачерпнути

Ніжної твоєї доброти.

Диких орд незлічені навали

Розтрощили пращури мої,

Щоб несла ти гордо і зухвало

Груди недоторкані свої.

Щоб горіли маками долоні,

Щоб гуло моє серцебиття,

Щоб в твоєму соромливім лоні

Визрівало завтрашнє життя.

І моє прокляття очманіле

Упаде на тім’я дурням тим,

Хто твоє солодке грішне тіло

Оскверняє помислом гидким.

Стегна твої, брови і рамена,

Шия і вогонь тендітних рук –

Все в тобі прекрасне і священне,

Мамо моїх радощів і мук!

Симоненкові вірші – це філософські роздуми, які по часі розширюють творчий діапазон автора. Вражаюче жанрово-тематичне розмаїття: інтимно-громадянська лірика, сатира, казка, публіцистика, байка, художня проза – вміщається всього в одному десятилітті. Збірка оповідань «Вино з троянд» (1965) засвідчила Симоненка як талановитого прозаїка. Його казки – не тільки для дитячої уяви, а й для дорослої пам’яті. Поет передає у спадок своє життєве кредо, святинею якого є неподільна любов до матері-України:

Я без тебе нічого не значу,

Наче птиця без крил...

Патріарх української літератури Олесь Гончар, назвавши поета «витязем молодої української поезії», відзначив: «Україна для Симоненка – мати, святиня, вона дає йому крила й снагу, глибінь роздумів і художні барви, у відданості їй для поета – синівське щастя його, і сила, і честь... Багато він ще міг би створити... Скільки незробленого зосталось по той бік трагічної мережі, за тими непройденими верствами...»

Поет гідно пройшов обраний ним шлях, не забувши жодного слова «казки з сивими очима», не загубивши ні краплі синівського тепла, не зрадивши ні правді, ні красі... За словами літературознавця Миколи Жулинського, «В. Симоненко був і є народною совістю в українській літературі, безсмертним образом свого часу».

На життєвому небосхилі згасла свічка Василя Симоненка. Згасла, не догорівши, коли полум’я його немеркнучого таланту «тільки почало розгорятися, обіцяючи потуж-ний спалах, незгасиме горіння»...Але ж то люди помирають, а справжні творці і таланти, як зазначав у передмові до видання «Поезії» (1966) поет Борис Олійник, – жи-вуть...

Чи вдалося мені вплести свої штрихи у вже зіткане сучасниками мереживо образу Василя Симоненка? Сподіваюся, що так. Адже цьому сприяв сам плин часу, даючи виняткову можливість сприймати його поезію під різними кутами траєкторії людського життя.

У пам’яті маленької дівчинки, яка залишилася в моєму дитинстві, творчість Симоненка – і прекрасна казка, і батьківська наука – перевтілені в поезію і залишені у спадок. В юнацькі роки – ціла гама незгасаючих почуттів, викликаних інтимною лірикою закоханого в життя ровесника. І вже сьогодні, збагачена досвідом і літами, я пропускаю поезію Симоненка крізь розум і серце зрілої жінки й матері, джерелом життя якої була і є Україна.

У відлунні звуків і слів, що відбилися в часі, – ті ж самі акорди рим... Але в них уже і мої почуття, і моя присутність. Я вплітаю у вистражданий Симоненком заповіт своє материнське благословення...

...Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,

Виростуть з тобою приспані тривоги...

За тобою завше будуть мандрувати

Очі материнські і білява хата...

Можна все на світі вибирати, сину,


Переплет дипломов
Главная Новости О компании Наши услуги Цены Способы оплаты Авторам Вопрос-ответ Карта сайта Контакты
Партнеры: "ЦОДНТИ" "Первая Переплетная Мастерская""ЮТЭК"
Academic Journal Catalogue (AJC)